– …Має значення випадок, який був уже після війни. Я вже прийняв сан священика. Але бувають моральні ситуації, на які навіть священик не має відповіді.

Цей випадок, про який я неодноразово розповідав в інтерв’ю та на телебаченні. До мене приходили люди, я слухав їхні сповіді і намагався їм допомогти, надихнути їх. Якось до мене прийшов колишній солдат вермахту. Він розповів, що під час повстання у Варшаві він був серед тих, хто зачищав від повстанців підвали будинків. З одного підвалу раптово вискочила і побігла маленька дівчинка років п’яти чи шести. Але вона спіткнулася і впала неподалік від нього. Він захотів її підняти та врятувати. Але раптом почув окрик обер-лейтенанта: «Клаус! Ткни цю тварюку багнетом!» І він, підкоряючись наказу, проткнув її багнетом у груди. Вона не закричала, а задихнулася. То були секунди. Задихаючись, вона дивилася на нього. Він зрозумів, що зробив щось неймовірне. Із чим він не зможе жити. Він вихопив багнет із її тіла і побіг за обер-лейтенантом, щоб убити його. Він знайшов його за кілька хвилин, пораненим від автоматної черги з вікон. І замість належного за інструкцією порятунку офіцера він кілька разів ударив його багнетом.

Його сповідь була через 20 років після війни. Але з того часу цей колишній солдат, що став поштовим службовцем, так і не одружився і не мав дітей. За його словами, він не міг дивитися в їхні очі. І всі роки щодня жив із цим спогадом. Він сказав: «Бог не пробачить мені, я не можу собі уявити, що зі мною буде за те, що я зробив».

Навіть як священик не знав, що йому сказати. За тиждень ця людина повісилася. Я боюся це говорити, але, мабуть, він вчинив правильно. Мабуть, я неправильний священик. Ви розумієте, це не лише реальна історія, а й метафорична.

Такою є більшість людей. Потім вони все зрозуміють. Вони й зараз розуміють, але в момент, коли від них залежить життя та доля інших людей, вони слухаються наказу. Вони підкоряються ідеї. Треба бути цілісною людиною і постійно думати про те, що ти робиш, і головне не боятися бути собою, не боятися протистояти наказам, щоб у критичний момент не зробити щось жахливе.

– Так що ж, – ви вважаєте, він прощений?

– Так, він прощений.

– Яким чином?

– Він не вбивав із наміром. Він зробив це за інерцією виконання наказу. Тому він так страждав. Ні Гіммлер, ні Геббельс, ні мій батько – не страждали б від такої дрібниці, як убита дівчинка. Неприємна картина, яка не завдавала ні фізичного, ні ідейного дискомфорту. Вона ж була єврейкою. Хоча я впевнений, що в душі всі вони розуміли, що це суперечить природі, що це злочинно, і їм доведеться заплатити за це. Я переконаний, що вони усвідомлювали це.

Цей солдат був нацистом суто формально. І покарав сам себе. Тому він прощений. Ніколи не вірте, коли хтось із німців чи не німців каже, що він чогось не розумів. Це брехня. Усі все чудово розуміли. Люди брешуть, щоб виглядати морально невинними. Заради почуття власної невинності, заради почуття своєї правоти люди брешуть самі собі і вірять у власну брехню. Боюся, що у своїй масі, якщо не в основі, люди не є раціональними і не моральними. Їм властиво створювати собі кумирів. І в нацизмі, і в сталінізмі, і в північнокорейській ідеології, у будь-якій тоталітарній ідеї є багато привабливого.

Люди бояться різноманіття та складності життя. А подібна ідеологія справляє враження, ніби все пояснює та відповідає на всі запитання. І люди вдають, що вірять у неї. Такою мірою, що переконують у цьому самі себе. Це божевілля. Але однозначність приваблює, божевілля захоплює, воно заразливе.

Джерело