Сандармох – лісове урочище в Карелії на північ від Петрозаводська, де під час сталінського Великого терору в 1937-1938 роках були вбиті і поховані тисячі людей – ув’язнені Соловецького і Біломорсько-Балтійського таборів, місцеві жителі, спецпоселенці.

5 серпня 1937 року набула чинності постанова Політбюро ЦК ВКП(б) «Про антирадянські елементи». У період 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох розстріляли понад тисячу людей, серед них – кілька сотень українців. У ці дні в урочищі загинули, зокрема, режисер Лесь Курбас, письменники Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний та Марко Вороний.

Місця їхнього поховання трималися в секреті при радянській владі. C кінця 1980-х років історики і волонтери намагалися знайти сліди зниклих в’язнів таборів, яких співробітники НКВД вивозили на розстріл.

Серед дослідників архівів, які складали списки убитих і шукали місце їхньої загибелі, були історик Юрій Дмитрієв і засновник карельського відділення «Меморіалу» Іван Чухін – колишній офіцер міліції, який вийшов з КПРС і став депутатом, а пізніше загинув у автокатастрофі.​

Російська служба Радіо свобода розповідає про фільм Андрія Кисельова та Олени Хоревої про меморіал в урочищі Сандармох і одного з його творців – Юрія Дмитрієва.

Кілька років тому Дмитрієв розповідав:

Я вперше приїхав на Соловки років 20 тому: «Хлопці, чув, у вас тут небіжчиків багато було, а з кладовищами негусто. Якщо люди вмирали, їх же десь ховали». – «Ну так, там, там, там». Перевіряєш – нема. «А мені бабця казала, вона особисто бачила тут …» Перевіряєш – нема. Чекісти ховати кінці у землю вміли.

У липні 1997 року під час пошукової експедиції Дмитрієв знайшов в урочищі Сандармох розстрільні ями. Пізніше там було створено меморіальний цвинтар. Встановлено імена 6 241 людини, що спочиває в Сандармоху.

У 2016 році в Росії з’явилися публікації зі спробами довести, що в Сандармоху поховані не жертви сталінських репресій, а червоноармійці, розстріляні фінами під час війни.

У тому ж, 2016 році проти Дмитрієва було порушено кримінальну справу за звинуваченням у насильницьких діях проти неповнолітньої прийомної дочки і у виготовленні дитячої порнографії, а також у незаконному зберіганні зброї.

Дмитрієв категорично заперечував звинувачення, правозахисники заявляли, що справа сфабрикована, а соратники історика говорили, що це помста за роботу по відновленню пам’яті про жертви політичних репресій.

Звинувачення у виготовленні порнографії і незаконному зберіганні зброї були зняті, але 22 липня 2020 року суд, що проходив в закритому режимі, визнав Дмитрієва винним в сексуальному насильстві, при цьому призначивши покарання набагато нижче нижньої межі, передбаченої Кримінальним кодексом.

Історик Анатолій Разумов розповідає про роботу Дмитрієва та про свою:

Копіювати в той час (в 1990-ті. – ред.) практично не було можливості, він [Дмитрієв] переписував цілі документи вручну в зошит. Акти про приведення вироків у виконання, приписи на розстріл, тощо.

Чому у нас могила сяє в центрі країни і повз неї ходять парадами, а сотні тисяч убитих таємно ночами не мають своїх могил і ми не знаємо, де вони? Де Микола Гумільов, де повсталі кронштадтці, де митрополит Веніамін, де Павло Флоренський, де керівники блокадного Ленінграда? Вони закопані в яму, як написано в акті: шість трупів, о 4-й годині ранку – де ця могила?

Коли Дмитрієв в 1997 році розкопував Сандармох, я розкопував Бутовський полігон під Москвою, ці траншеї гігантські, і бачив утрамбовані останки на дні траншеї глибиною до трьох з половиною метрів, шириною три з половиною метра – стосом складали людей.

Я розчищав скальпелем останки людської руки і зрозумів, що кисть переплетена з кистю руки іншої людини. Тримаються один за одного. І у мене було відчуття, – тоді ще не знав, ми не зіставляли з документами, – що ці люди ще були живі, коли землею їх присипали. А потім воно підтвердилося, ми зрозуміли, що з, по-моєму, 54 черепів тільки в трьох знайшли кульові отвори.

Я з глибини ями відчув на собі погляд на собі. Піднімаю голову вгору – а на краю розкопу сидить літня людина. Каже: «Добру справу ви робите, хлопці. Знаєте, у мене батько розстріляний, і мені сказали, що, можливо, це тут. Я прийшов подивитися – може, знайдете, у нього, знаєте, може, вони [при розстрілі] не звернули уваги, ось тут золота коронка». І дня через три ми знайшли такі останки, схожі.

Ось що таке правда, яка, ми хочемо, щоб була з нами. І Юрій Олексійович хоче, і якої так не хочуть ті, хто його засадив.

08 серпня 2020

Джерело