Видатний український композитор, поет, творець української поп-музики Володимир Івасюк,  поплатився життям за любов до України

Володимир Івасюк – один із творців української естрадної музики. Видатний українець, який прожив всього 30 років, за своє коротке життя написав 107 пісень, 53 інструментальних творів, створив музику до кількох спектаклів. Окрім цього, він професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Відомий як музикант, Івасюк був і неординарним живописцем.

Талант Володимира помітили, коли хлопцю було 10 років. Про нього тоді вже говорили у рідному місті Кіцмань. У 15 про нього почули Чернівці, в 20 років – говорила вже вся Україна, а ще за рік його прийняла Москва. Його пісні відомі не лише в Україні. “Червона рута” була визнана найкращою піснею 1971 року, а “Водограй” – 1972. 

Володимир Івасюк, окрім музики і поезії, мав ще й хист до малювання. У його особовому фонді зберігається кількадесят малюнків різних років – переважно шкільних і студентських. Це виконані олівцем або акварельними фарбами натюрморти, пейзажі, портрети видатних людей, автопортрет, шаржі і карикатури. 

Молодша сестра Івасюка Оксана зазначає, що він був дуже галантний у стосунках з усіма жінками. “Тексти, написані братом, свідчать про його ніжні почуття. Перше велике кохання в нього було ще у школі, в Кіцмані. На пісні раннього і більш пізнього періоду дуже впливали люди, які оточували його, для яких він створював мелодії. Він сидів на лекціях у медінституті і на полях поряд з конспектом записував рядки пісень”, – поділилась спогадами сестра митця.

Івасюк був не просто музикантом, він був патріотом України.

Дівчина, якій Івасюк присвятив пісню “Червона рута”, одногрупниця Марія Соколовська

Своїми піснями він відроджував любов українців до української культури та намагався протистояти пропагандистській ідеї одного великого “радянського народу”. З Чернівецького медичного університету видатного українця відрахували не через те, що погано вчився, а через вчинок, який виказує справжнього Івасюка. Він у 1966 році у своїй рідній Кіцмані був серед тих, хто скинув із п’єдесталу пам’ятник Леніну. Пізнавайте минувшину разом з спільнотою “На скрижалях”

Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор. Те, що молодий музикант був авторитетом для українців, знала і радянська влада. Тож, коли у 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди, а українські послужливі віршотворці писали: “Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!”, Івасюку пропонували створювати музику на ці вірші. Влада очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути “ідеологічно”. Але Івасюк був безкомпромісним. Він так нічого й не написав для прославлення горезвісного “возз’єднання”. Замість того взявся за створення опери козацької доби. 

Це було того ж року, коли Володимир Івасюк помер. Офіційна версія, в яку ніхто не вірить і яка дає багато підстав для сумнівів, – самогубство. Однак чимало фактів вказують на те, що молодий талановитий музикант пішов з життя не сам.

Івасюк вивів українську пісню за межі дозволеного провінціалізму. А це уже було небезпечно.

Тому ім’я Івасюка спочатку викреслюється з подання на Шевченківську премію спектаклю «Прапороносці», до якого він написав музику, потім горять декорації до вистави. Не потрапляє він і в число претендентів на премію Островського. Через участь у зйомках фільму «Пісня завжди з нами» над Івасюком нависає загроза виключення з консерваторії через пропуски. Щоб поновитися, Володимир звертається до психіатричної клініки (це була єдина змога отримати «виправдання» пропускам, і до такої практики вдавалося багато творчих людей). Пізніше цей факт вiдiграє фатальну роль у хвилі чуток, якою намагалися заглушити голос Івасюкових пісень.

А 24 квітня 1979 року в квартирі Івасюка лунає телефонний дзвінок, після якого він іде з дому, щоб уже не повернутися. Коли 18 травня його тіло знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу, сумка, в якій він завжди носив свої незакінчені твори, була порожньою…

Смерть Володимира Івасюка і досі лишається однією з найбільших таємниць, яка чекає своєї розгадки. Влада одразу поспішила назвати це самогубством, оголосивши Івасюка клієнтом психіатричної лікарні і підтасувавши протоколи судмедекспертів (існували принаймні два протоколи з різними висновками). До уваги не бралася інформація свідків, що згадали про двох молодиків, які шукали того фатального дня Івасюка в консерваторії. Загадкою лишилася і смерть двох молодих закоханих, які начебто були свідками того, як його «брали». Зате потім серед людей уперто поширювалися чутки про те, що Івасюка повісили бандерівці за те, що він хотів співати російською мовою (абсурдність подібних тверджень розумієш лише зараз, але тоді, в атмосфері страху і абсолютної відсутності достовірної інформації, цьому вірили).

Івасюку мстили навіть мертвому. Як розповіла дочка Ростислава Братуня, партійні боси раптом стали надзвичайно релігійними і довго не давали згоди на поховання композитора на Личаківському кладовищі, аргументуючи тим, що самогубців на кладовищах не ховають. Його твори зникли з репертуарних звітів (через це Софія Ротару, яка співала більшість пісень Івасюка, незабаром переїхала до Москви, а Павло Дворський мав багато неприємностей за пісню «Маки для сина», де не було жодного слова про Івасюка, але всі знали, що вона була про нього), з ефіру, з нотних магазинів. У газетах заборонили друкувати некрологи і співчуття рідним Івасюка. В день похорон саме на цей час скрізь були призначені комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, інакше — загроза виключення та звільнення з роботи.

Львів відповів на цю заборону акцією мовчазного протесту.Інформація поширювалася з вуст в уста, і тисячі львів’ян вийшли на вулиці, щоб провести свого улюбленця в останню путь. В той день у Львові не було жодної квітки — ними була встелена дорога до Личаківського кладовища. На похорон прибули Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Юрій Рибчинський, Левко Дудківський… Софія Ротару прислала вінок білих квітів. Першим слово на могилі сказав Ростислав Братунь — йому це коштувало посади голови Львівської організації спілки письменників. Виступи родини Січко завершилися тюремним ув’язненням. Це стало для багатьох випробуванням на справжність. Львів тоді вистояв, не зрадив, як не зрадила потім і Україна.

За два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в “Фонд миру” в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але видатного українця закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. 

18 травня 1979 року його тіло було знайдене повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов зранку на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: однак не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. До речі, пошуки велися з 27 квітня до 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву “Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка”. Імовірно, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося. Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання. Слід від петлі був свіжий. Пізніше дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, яка пішла разом з матір’ю композитора у морг, розповіла, що в Івасюка було знівечене обличчя, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про “самоповєшаніє”, відкидаючи в сторону всі інші. Івасюка намагалися також назвати божевільним, говорили про “творчу кризу”, про заздрість вчителя.

Відповідно до неофіційної версії, смерть Івасюка була вбивством, виконаним КДБ за наказом вищого керівництва СРСР. Архіви цієї справи, що зберігаються в Москві, дотепер ані родичам, ані працівникам музею Івасюка не відкривають, посилаючись на гриф “таємно”.

На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного – люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори.

26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але в листопаді 2012 року справу було закрито нібито через відсутність складу злочину. 12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка. “Вбитий співробітниками КГБ”, – заявив прокурор Львівщини Роман Федик в лютому 2015 року. 

Поет Юрій Рибчинський, який був близьким другом Володимира Івасюка, так характеризує композитора: “Володимир був скромним – як справжній художник, який працює на майбутнє, а не купається у теплій ванні сьогоднішнього успіху доти, поки вода не охолоне. Він не спекулював своїм ім’ям, яке тоді було на устах у мільйонів людей. Ні зовні, ні внутрішньо ніколи не виділяв себе серед інших, що було дивно для хлопчиська (дозволю собі подібну нахабність!), на якого раптом звалилося визнання. Івасюку в пору першого всесоюзного, а згодом і міжнародного успіху було трохи більше 20-ти. У такі роки слава – тяжке випробування. Він не тиражував успіх, як це часто відбувається з багатьма початківцями, які шукають легкого хліба, – жодна його нова пісня не була схожа на вже написані”.

У 2009 році, коли видатному українцю мало б виповнитися 60, він був удостоєний звання Героя України.

Джерело