Його вивезли з України, коли йому було всього п’ятнадцять, і 28 зі 47 років свого життя Тарас Шевченко провів за її межами. Саме провів, бо жити він починав тільки тоді, коли вдавалося, щонайбільше, на рік-два повернутися на Батьківщину. Утім, якщо тіло й було заручником чужої землі, то вільна душа завжди линула до рідних просторів «на Вкраїні милій».

Географ-мандрівник
Спочатку весь його Всесвіт обмежувався рідною хатою, згодом – розширився до обійстя сусідів Коваленко, потім до нього додалося село, далі – і поля за селом. А як йому виповнилося шість років, улітку, коли батько поїхав чумакувати, прихопивши зі собою старшого сина Микиту, Тарас захотів побачити, де ж ті залізні стовпи, на яких тримається небо. Про ті залізні стовпи, мабуть, усі чули. Але шукати їх наважився лиш малий Тарас.
Вибрався за село, дійшов до величної Пединівської могили, видерся на неї й удалині, за зеленим полем і синім лісом, побачив верхівки білої триголової церкви. Пішов він у те далеке,але чимось знайоме, село. То були Моринці, село в якому народився Тарас. Але майже біля самих Моринців, переходячи дорогу, натрапив на чумаків. Ті запитали, хто він і куди йде. Відповів: “Тарас Шевченко, і йду до свого дому в Кирилівці”. Покепкували чумаки з географа-мандрівника та й відвезли його до Кирилівки.

Ще більше розширилися межі Тарасового Всесвіту, коли дід Іван наказав його батькові Григорію брати сина в чумакування. Став тоді одинадцятирічний Тарас їздити з батьком до Єлисаветграда. Здійснилися його мрії побачити світ. Але не таким виявився той світ, як гадав він ще малим. Їдуть день, два, три, а навколо – усе той же степ, усе ті ж ліски, усе такі ж нечасті військові поселення… Та й те чумакування скоро закінчилося: батько дуже застудився в поїздці та невдовзі помер.

«Аби тільки поет…»
Ото відтоді й починається важке кочове життя безпритульної дитини, мати-бо померла ще раніше, а мачуха була не вельми ласкава до чужих дітей. Спочатку жив Тарас у вчителя-дяка, потім у- сусідніх малярів. У школі дячка Шевченко навчився грамоти, а в малярів – ознайомився з елементарними прийомами малювання. 1828 року він потрапив у прислугу до поміщика Енгельгардта в селі Вільшаній, спочатку – кухарчуком, а потім – у ролі козачка. Через рік Тарас переїхав із поміщиком до Вільна, а на початку 1831-го – до Петербурга.
Аж у 29-річному віці Шевченко зміг уперше приїхати в Україну, де пробув близько року. Він повернувся до Петербурга в лютому 1844-го. Закінчивши Петербурзьку академію мистецтв навесні 1845 року й отримавши звання “некласного (вільного) художника”, повернувся на Батьківщину, маючи намір оселитися в Києві. Тарас улаштувався працювати художником у Київській археологічній комісії, багато подорожував Україною.
Петербурзька критика, зокрема Бєлінський, не розуміла й засуджувала «малоросійську» літературу загалом, а Шевченка – особливо, вбачаючи в його поезії вузький провінціалізм; але Україна швидко оцінила його. Це виразилося в теплих прийомах поета під час подорожі в 1845-1847 рр. “Нехай буду мужицький поет, – писав він із приводу відгуків критики, – аби тільки поет; мені більш нічого й не треба”.

Гірке розчарування
У своїх мандрах Україною Кобзар завітав до Запорізького краю, до якого ніколи не був байдужим. Він відвідав Олександрівськ і побував на острові Хортиці. Це була довгоочікувана й вистраждана подорож молодого Тараса в рідну Україну після багатьох років розлуки з нею.
Кажуть, Тарас обійшов усю Хортицю по колу. Але те, що Шевченко там побачив, вразило його : оспіваний у літературі острів був абсолютно забутий і покинутий. Шевченко не тільки не зробив жодного малюнка з побаченого, але навіть не присвятив своєму перебуванню на Хортиці жодного поетичного рядка.
Де саме на Хортиці побував Тарас Шевченко, на жаль, достеменно не відомо. Народні легенди вказують на «Тарасову стежку», яка піднімається круто з Громушиної балки. Кобзар напевно не міг не побувати в Музичиній балці, де була козацька криниця. А ще – на північному боці Хортиці, там, де нині розташовано меморіальний комплекс.

Від України – якнайдалі?
1846 року Шевченко ввійшов до заснованого наприкінці 1845-го викладачами й студентами Київського університету таємне Кирило-Мефодіївського братства. У квітні 1847 року за доносом провокатора учасників товариства заарештували, звинуватили в політичній діяльності й, звісно покарали, причому найбільше дісталося Шевченку за його вірші. Він був засланий солдатом у Оренбурзький край. Звільнення відбулося аж через десять років.
Повернення із заслання було довгим і важким. Пробувши недовго в Петербурзі, Шевченко знову їде на Батьківщину. Тут у нього виникає думка купити собі садибу над Дніпром. Було вибране гарне місце під Каневом, на Чернечій горі. Але оселитися тут за життя йому не довелося. Його знову заарештували, зобов’язали покинути Україну й повернутися до Петербурга.
1861 рік поет зустрів важкохворим (розлад печінки, серця, водянка), у нього був ревматизм, але Шевченко до кінця сподівався на одужання. У своїх листах до троюрідного брата Варфоломія він писав, що дочекається весни, приїде в Україну й там обов’язково одужає. Перед смертю наче настало полегшення, і рано-вранці 10 березня Тарас устав із ліжка, попросив, щоби йому допомогли одягнутися й зійти в майстерню. Почав спускатися сходами й упав. Слуга, закріплений за академіком Імператорської академії мистецтв, почув його останню волю: “До Канева…” – і серце поета зупинилося.

До Канева…
…Академік Шевченко лежав у підходящій для його сану дорогій дерев’яній труні, яку перед похованням помістили в металевий ящик, щоби земля не пошкодила ні тіло, ні дерево, бо із часом останки Кобзаря мали повернутися в Україну. Але на Батьківщину потрапив Тарас далеко не зразу. Поховали Тараса Григоровича спершу на Смоленському кладовищі в Петербурзі. А потім жалобна процесія добиралася до Канева майже два тижні.
Ховали Тараса, як парубка. Перед його труною йшли дівчата в яскравих вінках і стрічках, у вишиванках. Вони голосили, немовби розлучаючись зі своїм судженим. І вже за кілька днів після похорону Чернечу гору почали називати Тарасовою.

Ще за життя Шевченко перетворився на міфічну постать. Не зникали таємниці й після його смерті. Народ не змирився зі смертю поета, і Києвом довго ширилися найнеймовірніші новини. Стверджували, що він не помер, а просто зник, рятуючись від нового арешту. Мовляв, друзі поета поховали порожню труну, а сам він “по свiту ходить i пiснi складає, тiльки не об’являється”.

Багато років люди подейкували, ніби Шевченко їздить на білому коні околицями, а в Києві раз у раз з’являлися такі, що запевняли, ніби “лише вчора” бачили його на вулиці й навіть розкланювалися з ним здалека. 1894 року прилетіла звістка, нібито поет повернувся на батьківщину й відвідав із паспортом свого друга села Кирилівку, Тарасівку і Звенигородку. Як писала звідти сестра відомого філолога Агатангела Кримського, “він усе дуже уважно оглядав: очевидно, згадував свою батьківщину, в якій давно не був. У Звенигородці він кілька разів заходив у справі до слідчого… Відвідав Шевченко і свою сестру в Кирилівці. Між іншим, він повідомив, що після його смерті знайдеться багато нових, іще не надрукованих його творів”. Довго бродила Україною й темна загадкова особистість, яка видавала себе за рідного брата покійного Тараса Шевченка.

Лежав, “ніби живий”
Та й тим дива не обмежувалися. Відомо, що 1939 року, коли в Каневі відкривали музей і новий пам’ятник на Тарасовій могилі, поховання Шевченка розкривали. Щоби гранітний постамент і бронзова постать поета не розчавили склепу з труною, було потрібно точно встановити місце поховання. Адже після похорону могилу, за козацьким звичаєм, обклали камінням і дерном, надавши їй округлої форми. Із часом дощі розмивали штучний насип, і курган вирівнювали довільно.
Спеціальна комісія, до якої ввійшли представники уряду, НКВД і місцевої влади, постановила знайти склеп. Коли члени комісії спустилися до розритої могили, хтось подав ідею розкрити труну, хоч ніхто не мав на це права. Відкривши першу соснову труну, побачили металевий ящик, а в ньому – красиву труну з віконцем, на якому лежав висохлий віночок. Пізніше мемуари про свою роботу оприлюднила одна із членів комісії – стара більшовичка. Жінка згадувала, що вони побачили Шевченка, який лежав, “ніби живий”, і страшенно злякалися. Бо ж через 78 років від дня смерті Тараса Григоровича очікували побачити зітлілі останки. Та коли на обличчя похованого потрапило повітря, воно миттєво почало осідати. Перелякані люди поспіхом повтікали.

Після цієї події вирішено замурувати вхід до склепу залізобетонною плитою, щоби туди ніхто не проникав. Навіть німці під час окупації не осквернили могили. Лише бронзову фігуру Кобзаря зачепило осколками снарядів, сліди від яких потім акуратно відреставрували. А на граніті постаменту так і залишилися сліди війни.

Джерело