1949 року український поет Володимир Сосюра кинув зухвалий виклик великому росiйському народу: спочатку в Ленiнградському журналi «Звезда» в перекладi Миколи Ушакова вийшов вiрш Сосюри «Любите Украину», а потiм i московський журнал «Знамя» також надрукував цей вiрш у перекладi Олександра Прокоф’єва.

Я читав обидва переклади i можу сказати: зробленi вони майстерно, вiдчуття i настрiй поета передають сповна.

У Сосюри:
Без неї нiщо ми, як порох i дим,
Розвiяний в полi вiтрами.

У перекладачiв:
Ничто без нее мы,
Как пыль в поле, дым,
Гонимый вечно ветрами…

Поява у двох центральних журналах поеми, яка оспiвувала Україну, — це вже було занадто. І ось чому: ще свiжою була урочиста промова в Кремлi товариша Сталiна з нагоди перемоги над гiтлерiвською Нiмеччиною, де вiн пiдняв келих шампанського зi словами: «Я пью за великий русский народ, народ-победитель»

І всi наступнi промовцi пiд оплески i вигуки «ура!» здоровили й славили великий росiйський народ. Наче не було на фронтi українцiв, бiлорусiв, євреїв, представникiв народiв Кавказу та Середньої Азiї.

Догматична й скам’янiла радянська пропагандистська машина отримала «сигнал», з’являються тисячi художнiх творiв, у яких переможцями змальовують етнiчних росiян: в усiх театрах країни пройшла п’єса Костянтина Симонова «Русские люди», не знала обмежень у накладi книга Олексiя Толстого «Русский характер», у хрестоматiї середньої школи ввiйшли твори Михайла Шолохова «Они сражались за Родину» та «Судьба человека», де головнi герої — росiяни, при цьому внесок iнших народiв у справу перемоги, передусiм українцiв, старанно замовчували.

На тлi абсолютної гегемонiї росiян у переможному закiнченнi Другої світової вiйни зiбрався й пленум Спiлки письменникiв СРСР iз порядком денним «Звитяжний подвиг воїна-визволителя та його вiдображення в радянськiй лiтературi». І хоча вiрш Сосюри аж нiяк не торкався означеного порядку денного, пленум дав оцiнку i його твору.

Письменники Шолохов, Бубеннов, Суров, Софронов, Єрмилов вiдзначали: попри безспiрний поетичний дар українського поета, збiрка якого «Чтоб шумели сады» позаминулого 1947 року була удостоєна Сталiнської премiї I ступеня, в його новому творi «за зовнiшньою красивiстю поетичної форми немає нi гнiвного осуду дореволюцiйних порядкiв, нi яскравого вiдображення нового, соцiалiстичного життя українського народу, яке стає все свiтлiшим i кращим, i вже вiдверто нацiоналi­стично звучать слова поета про любов саме до України, а не до Радянського Союзу — батькiвщини Великого Жовтня».

У пiдсумкових документах пленум Спiлки письменникiв СРСР дав позитивну оцiнку творам радянських письменникiв, пов’язаних iз вiйною, i тiльки поема «Любiть Україну», хоча вона й не пов’язана з вiйною, зазнала нищiвної критики: «Ми викриваємо iдейно порочний нацiоналiстичний вiрш С. Сосюри «Любите Украину», констатуємо помилки i перекручення, якi мають мiсце в галузi українського мистецтва, слабку iдейно-виховну роботу з iнтелiгенцiєю на Українi, недостатньо розвинену критику та самокритику в середовищi українських письменникiв, факти замазування помилок, натомiсть — взаємне вихваляння».

Пiсля того як ОДПУ—НКВС розгромили «Спiлку визволення України», «Український нацiоналiстичний центр», вiдправили на Соловки цiлу плеяду блискучих українських лiтераторiв, довели до самогубства Миколу Хвильового та Михайла Ялового, про український нацiоналiзм забули. І раптом лауреат Сталiнської премiї I ступеня виступив апологетом нацiоналiзму.

Вiдверто кажучи, нiчого iншого, крiм того, що Україна прагне самостiйностi, московськi «старшi брати» не знали про Україну, вона їх мало цiкавила.

Недарма ж Володимир Маяковський писав не без сарказму:
Знаний груз у русcкого тощ
К тем, кто рядом, почтения мало.
Знают вот украинский борщ,
Знают вот украинское сало…

Ну а вже зовсiм «просунутi» росiяни знали ще й двох Тарасiв — Бульбу та Шевченка. От i все. Нiчого позитивного про Україну росiйська преса не писала, i тiльки суворо заборонений у СРСР конц­табiрний самвидав доносив слово правди.

Так, вiдомий правозахисник та письменник, майбутнiй лауреат Нобелiвської премiї в галузi лiтератури Олександр Солженiцин, опинившись у СТЕПЛАГу поблизу Екiбастуза (Пiвнiчний Казахстан), описав поневiряння українцiв iз промовистою назвою «Так катували Україну» (частково вмiщена у знаменитiй книзi «Архипелаг ГУЛАГ»):

«1939 року ми простягли руку допомоги захiдним українцям, через рiк ще й буковинцям. Цi люди не сприйняли наших «цiнностей», бо до того жили в умовах захiдної цивiлiзацiї. І потяглися звiдти холоднi товарняки, набитi бандерiвцями. Щодо сiльських жителiв, їм ставили в провину те, що вони пiдтримували партизанiв (бандерiвцiв): хто впустив їх переночувати, хто хоча б раз нагодував їх, хто не донiс на них. Слiдом потягнувся потiк бандерiвських дружин — їм лiпили по «десятцi» за те, що ховали чоловiкiв, що не здали їх нашим доблесним «органам».

* * *
«Машу Горгулу з Чернiвцiв тримали босу в крижанiй водi: зiзнавайся! Їй було вiсiмнадцять рокiв — що станеться з її ногами, адже в неї усе життя попереду…

Павло Охрiменко, також з України, вiд переохолодження сильно захворiв, його з високою температурою не лише не перевели в лазарет, а й не надiслали лiкаря. Коли йому стало зле, лiкар усе ж прийшла, але не оглянула його, навiть не доторкнулася, а через вiконце у дверях, нi про що не питаючи, простягла якiсь порошки. Невдовзi вiн помер.

А у львiв’янина Страховича розвинулася водянка нiг. Вiн повiдомив про це наглядача, благаючи про допомогу. Той «допомiг»: замiсть лiкаря надiслав… слюсаря-сантехнiка».

Адвокат Авраам Шифрiн за спробу отримати iзраїльську вiзу був занесений до категорiї єврейських нацiоналiстiв-сiонiстiв й опинився в Ташкентському ОЗЕРЛАГу №04. Туди ж почали звозити й українських нацiоналiстiв.

Шифрiн згадує: «Пiсля приєднання захiдноукраїнських земель до Радянської України (УРСР) «доблеснi» чекiсти й туди перенесли свої нелюдськi методи: почали масово вивозити до Сибiру та пiвнiчних районiв Росiї тих, хто чинив спротив приєднанню, що означало тотальний контроль Росiї над землями, що приєдналися, й над Україною в цiлому. В результатi в нашiй зонi зiбралися найвизначнiшi керiвники українського нацiонального руху: Горбовий, Лебiдь, Сорока, Грицяк, Шухевич, Долiшний, Дужий. Цi люди мали смiливiсть вiдкрито стати на бiк ув’язнених євреїв, i я був iз ними в добрих стосунках. Усi вони трималися перед адмiнiстрацiєю з гiднiстю i тим показували приклад рядовим бiйцям свого руху. І це при тому, що всi вони мали статус «ворогiв народу», що вбити їх могли кожної митi, i вiдповiдальностi за це нiхто не понiс би».

У книзi спогадiв «Четвертий вимiр», яка вийшла друком у Нiмеччинi, а згодом i в Ізраїлi, Авраам Шифрiн дає розгорнуту характеристику своїм українським друзям, якi пiдтримали його в лиху годину, дiлилися з ним останнiм шматком хлiба. Вiдтворити спогади про кожного немає змоги, але на двох iз них варто зупинитися:

Йосип Слiпий. «А кардинал української церкви Йосип Слiпий навiть в арештантськiй одежинi виглядав велично. Його манера триматися змушувала i солдатiв, i офiцерiв охорони бути з ним ввiчливими. Ця врiвноважена високоосвiчена людина сидiла в радянських таборах уже друге десятилiття. Його допитливiсть i доброзичливiсть привертали до нього хороших людей. Я пам’ятаю, як вiн читав нам щось на зразок лекцiй iз питань релiгiйної фiлософiї i сам слухав лекцiї процесора-єврея Юрiя Меклера з питань новiтньої фiзики. Слiпий був дуже хворий, але тримався стiйко й намагався не лише не бути тягарем для товаришiв, а й допомагати їм. Ми розумiли, що такого вождя нацiоналiзму, яким був Слiпий, радянська влада не вiдпустить: для українцiв вiн був чимось на зразок духовного прапора».

Юрiй Шухевич. «Вiн був iще молодий, але по тюрмах i таборах поневiрявся бiльше десяти рокiв. Його заарештували у вiцi 14 рокiв i вiдправили в дитячий концтабiр (були й такi табори в СРСР). До дорослих вiн потрапив пiсля того, як йому виповнилося 18 рокiв. Його нiхто не судив, термiну не призначав, на його справi замiсть статтi стояли лiтери «ЧСВН» — член сiм’ї ворога народу.

Юра був веселий i товариський, у дитячих таборах вiн не мав змоги навчатися i тепер користувався будь-якою нагодою, щоб вiд iнтелiгенцiї, яка сидiла в таборi, почерпнути знання, яких вiн жадав. А сам вiн вносив бадьорiсть своєю життєрадiснiстю й завжди намагався допомогти слабким i немiчним виконувати норму.

Щоб визволити свою дружину Марію з таборів, Володимир Сосюра написав замовний вірш на честь Сталіна.

Коли його заарештували вдруге, то на волi залишилася його молода дружина та двоє дiтей, i вiн благав Бога, аби дружину i дiтей до концтабору не вiдправили».

І ось крищуче лицемiрство «рiдної» радянської влади: коли росiйськi «брати» почали силомiць i масово вивозити українцiв у райони Крайньої Пiвночi, Далекого Сходу i в так званi «отхожие места», то це викликало стiйкий спротив українцiв, i своє бажання залишитися на благодатнiй українськiй землi вони нерiдко доводили зi зброєю в руках. Саме за це радянська пропаганда оголосила їх українськими нацiоналiстами — злiсними ворогами iснуючого ладу.

Тож у пiдсумковому документi пленуму Спiлки письменникiв СРСР, про який iшлося вище, твору Сосюри було дано таку оцiнку: «Вiрш «Любите Украину» ллє воду на млин українських нацiоналiстiв, якi, переховуючись у лiсах, усе ще не склали зброю. Володимир Сосюра не залишив i слiду вiд народженого Україною «чув­­ства семьи единой», i вiрш його являє собою не що iнше, як зухвалий виклик великому росiйському народу».

Виклик Йосифу Сталiну.
Стверджувати, що вихiд росiйською поеми «Любiть Україну» став подiєю 1949 року, означало б погрiшити проти iстини, бо головною подiєю стало iнше: 21 грудня виповнювалося 70 рокiв найвизначнiшому iмениннику свiту — Йосифу Сталiну. І вже з початку року вiд Калiнiнграда до Магадана на адресу ювiляра почали надходити урочистi рапорти. Раптом усi почали все перевиконувати.

А влiтку культ особи Сталiна сягнув апогею. Аби зрозумiти, що таке культ особи, надаю слово американському письменнику, лауреату Нобелiвської премiї Джону Стейнбеку, який проїхав Радянський Союз iз заходу до сходу:
«Усе в Радянському Союзi вiдбувається пiд прискiпливим поглядом гiпсового, бронзового, намальованого чи вишитого сталiнського ока. Його портрет висить не те що в кожному музеї — у кожнiй залi музею.

Його статуї встановлено на фасадi кожного громадського будинку, а його погруддя — перед усiма аеропортами, залiзничними вокзалами та автобусними станцiями.

Погруддя Сталiна стоїть у всiх шкiльних класах, i портрет часто висить просто навпроти бюста. У парках вiн сидить на гiпсовiй лавi та обговорює щось iз Ленiним.

Дiти у школах вишивають його портрет, у магазинах продають мiльйони та мiльйони його зображень, i в кожнiй домiвцi є принаймнi один його портрет. Однiєю з найпотужнiших iндустрiй у Радянському Союзi є, безумовно, малювання та лiплення, вiдливання, кування та вишивання зображень Сталiна. Вiн усюди, вiн усе бачить. А в ювiлейний для Сталiна рiк його портрети зростають до немислимих розмiрiв: вони можуть бути заввишки з восьмиповерховий будинок i 50 футiв завширшки — його гiгантський портрет висить на кожнiй громадськiй будiвлi».

Картина цього масового психозу буде неповною, якщо не оприлюднити хоча б деякi присвяти «батьковi народiв» вiд поетiв, композиторiв, виконавцiв.

Росiйська поетеса Маргарита Алiгер:
Спасибо вам, что в дни великих бедствий
Вы помогли нам устоять в борьбе.
Мы так вам верили, товарищ Сталин,
Как, может быть, не верили себе.

Вiйськовий хор iм. Александрова:
От края до края, в лесах и долинах,
Где горный орел совершает полет,
О Сталине мудром, родном и любимом
Прекрасные песни слагает народ.

Академiчний хор iм. П’ятницького:
Нашей силе молодецкой
Нет ни края, ни конца.
Богатырь — народ советский
Славит Сталина-отца.

Привiтання  вiд радянської молодi:
Сталин — наша сила молодая,
Сталин нашей юности полет,
С песнями борясь и побеждая:
Наш народ за Сталиным идет.

А ось i вiтання вiд Радянської України:
Учителю мудрий, наш друже незмiнний,
Наш батьку великий, до Тебе слова
Про долю Вкраїни, про путь України,
Про те, як з пожарiв вона ожива.

І раптом провiднi часописи обох столиць — Москви та Ленiнграда — вмiщують вiрш, у якому жодної згадки про «мудрого вчителя всiх часiв i народiв» — великого Сталiна. Це був серйозний виклик вождевi та iдеологiчним канонам того часу. І це не пройшло непомiченим: редакторам обох часописiв — Леонiду Соболєву та Сергiю Вiкулову — було «по­ставлено на вид», а на автора Володимира Сосюру праведний гнiв спрямував центральний орган партiї газета «Правда».

2 липня у статтi «Проти iдеологiчних перекручень в лiтературi» читаємо: «Незважаючи на явну помилковiсть вiрша В. Сосюри, українська преса не розкритикувала порочного вiрша, i вiн багато разiв видавався на Українi. Вказанi факти свiдчать про серйознi хиби та помилки в iдейно-виховнiй роботi на Українi».

7 липня у статтi «Вище iдейний рiвень i художню майстернiсть»: «Вiрш «Любiть Україну» є iдейно порочним твором, пiд яким пiдписався б будь-який недруг українського народу з нацiоналiстичного табору».

2 серпня у статтi «Велике завоювання»: «Убогою та одинокою постає Україна у вiршi В. Сосюри «Любiть Україну», гостро та справедливо розкритикованому всiєю радянською громадськiстю як iдейно порочний, нацiоналiстичний твiр. Не така тепер Україна, якою її змалював
В. Сосюра у своєму порочному вiршi».

16 серпня у статтi «Важливе завдання радянської лiтератури» «Правда» прямо вказує на «провину» Сосюри: «У вiршi В. Сосюри немає образу, безмiрно дорогого для кожного справжнього патрiота — образу Великого Сталiна, з iменем якого нерозривно пов’язане становлення нашої соцiалiстичної Батькiвщини — Радянського Союзу, як нема й символiв величних перетворень у Радянськiй Українi — сталiнських п’ятирiчок, Днiпрогесу, стахановського руху, колгоспного ладу, який принiс трудящим України щасливе й заможне життя. Натомiсть вiрш Сосюри ряснiє iдейними зривами, вiдчутними пережитками нацiоналiзму».

Чужий серед своїх.
Регулярнi виступи центрального органу партiї з нищiвною критикою Сосюри та його вiрша нiхто в Українi проiгнорувати не мiг. Першими гнiвними резолюцiями вiдгукнулися обласнi письменницькi органiзацiї, а невдовзi скликається VI пленум Спiлки радянських письменникiв України.

По сутi, це був пленум-розправа над Сосюрою. Вiн одиноко сидiв наприкiнцi першого ряду, i якось не вiрилося, що такi близькi йому товаришi по перу не захистять його. Короткою промовою пленум вiдкрив голова правлiння Спiлки письменникiв України Олександр Корнiйчук.

Виступ почав дещо незвично:
«Для нас вона в світі єдина, одна», —
писав поет про свою Батьківщину.
— За який нацiоналiстичний грiш ви продалися?..

А потiм, заспокоївшись:

— Слiд вiдзначити, що не в одному вiршi «Любiть Україну» звучать одверто нацiоналiстичнi мотиви. У вiршi «Уся в квiтках» Сосюра трактує своє перебування пiд час Другоїсвітової вiйни серед рiдних росiйських братiв, як перебування на чужинi,  скаржиться, що вiн там «наче i не жив». У нього вiдсутня туга за так само рiдною росiйською землею, i це дивує та обурює кожного громадянина, вихованого партiєю Ленiна—Сталiна в дусi братерства народiв. Ідеологiя його вiршiв наскрiзь ворожа нам, нацiоналiстична.

— Не може не дивувати короткозорiсть Сосюри, — пiдводиться Андрiй Малишко. — Вiн, український поет, дозволив собi «не помiтити», що одразу пiсля початку вiйни було засновано фронтову газету українською мовою «За честь Батькiвщини», вiйськове видавництво в Москвi випускало книги українською, «не помiтив» i того, що Рильському, Корнiйчуку, Василевськiй та й самому Сосюрi було присвоєно звання лауреата Сталiнської премiї, i це при тому, що сталiнська дружба народiв, полум’яний радянський патрiотизм — цi дорогi кожному українцю поняття Сосюра сприймає як порожнiй звук…

«Друзi»-письменники, якi виступили далi, — Олександр Левада, Любомир Дмитерко, Леонiд Первомайський, Сава Голованiвський — пригадали Сосюрi геть усе: як товаришував iз запеклим нацiоналiстом  Миколою Хвильовим, як оплакував його самогубство, як прихильно ставився до Центральної Ради i як брав участь у «петлюрiвських бандах»…

Єдиний, хто став на захист Сосюри, був Максим Рильський. Вийшовши на трибуну, вiн сказав з усiєю щирiстю:

— Я не розумiю, як любов Союри до України може зашкодити бiльшовицькiй партiї.

Через деякий час Максим Тадейович згадував: «Слiд сказати, що критику Сосюра пережив дуже мужньо, вiн завжди вiрив у перемогу правди, свiтла й добра».

А ось як згадував це сам Сосюра: «І скiльки я не казав (коли мене били у всеукраїнському масштабi, i навiть у всесоюзному, бо шукали в кожнiй республiцi свого Сосюру — ламали йому ребра, били пiд душу, як мене на Українi), що виправлю «Любiть Україну», менi не вiрили й били до самозабуття. Диявольська машина, керована з Кремля, втягувала у вир викриттів i засуджень моїх прихильникiв i друзiв, роблячи з них, колишнiх однодумцiв, рупори кремлiвської людоненависницької доктрини».

У пiдсумковому документi VI пленум Спiлки радянських письменникiв України зазначив:

«Володимир Сосюра визнав справедливу критику його iдейно порочного вiрша «Любiть Україну», запевнив пленум, що вiн зробить усе, щоб виправити iдеологiчнi перекручення та помилки, допущенi ним у своїй творчостi».

Але той злощасний пленум — то лише пiвбiди, справжня ж бiда чекала на Володимира Миколайовича вдома.

Вiн жив у будинку пролетарських лiтераторiв (вiдомий у Києвi як «Пролiт») по вулицi Ленiна, 68. Ще тiльки пiдходячи до будинку, вiдчув якусь незбагненну тривогу, i вiдчуття страшної бiди охопило його. Обережно вiдiмкнув дверi — дружини вдома не було. На столi бiлiв якийсь папiрець. Узяв його i з жахом прочитав: «Ордер на арешт. Гр. Сосюра Марiя Гаврилiвна заарештована за ознаками ст. 58, ч. 1 — «антирадянська пропаганда».

У Володимира Миколайовича опустилися руки. Пiзнiше вiн згадував: «Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вiрив, що НКВС — меч диктатури пролетарiату. Та коли заарештували Марiю, моя свiдомiсть, моє серце кричало i плакало, i билось об ребра кривавими крилами, як пiдстрелена птиця. І я страшно угнувся духовно, як поет i як людина».

Усе ж Сосюра, який уже звик до немилосердних ударiв долi, зумiв приборкати емоцiї та додзвонився до приймальної мiнiстерства держбезпеки:

— З вами говорить лауреат Сталiнської премiї поет Володимир Сосюра. Я вимагаю негайної зустрiчi з мiнiстром!
Запала довга пауза, аж раптом черговий сказав:
— Залишайтеся вдома, за вами заїде оперативний спiвробiтник МДБ.

Володимир Сосюра: «Дзвiнок у дверi. Супроводжуючий «у чорному». Авто доставило в мiнiстерство безпеки. Я показав паспорт i виписану менi перепустку, i той, що сидiв за столом, забрав це в мене i замкнув до шухляди. Ясно. Зараз заарештують i мене. Але арешту не сталося, мене завели до просторої приймальнi. На дверях прочитав: «Мiнiстр державної безпеки УРСР генерал Мешик Павло Якович».

Мiнiстр вийшов до приймальнi та звернувся до Сосюри, як до давнього друга:
— Що привело вас до мене, Володимире Миколайовичу?

Сосюра показав мiнiстру ордер на арешт дружини:
— Вiдпустiть її, Павле Яковичу, вона ж нi в чому не винна…

— Не винна? — перепитав Мешик. — Вона вiдмовилася пiдписати заяву про те, що не подiляє ваших поглядiв, вона не вiдмежувалася вiд вас, як вiд запеклого нацiоналiста…

І раптом Мешик змiнив тон. Знявши генеральський китель, повiдомив, що сам вiн народився в Конотопi на Слобожанщинi, в юнi роки i навiть навчаючись у Вищiй школi ОДПУ, «бавився» вiршами.

І додав:
— Ви можете врятувати дружину, покращити й свою долю. Наближається 15-рiччя Сталiнської конституцiї, тож конче потрiбнi схвальнi вiдгуки з союзних республiк. Якщо ви напишете вiтального вiрша, а краще — поему, я особисто привезу вашу дружину додому. Подумайте.
Вiн пiдвiвся, пiдписав перепустку на вихiд, даючи зрозумiти, що розмову закiнчено.

Прагнучи в будь-який спосiб витягти дружину з берiївсько-мешикiвських лабет, Сосюра пише замовний вiрш «Сталiнський закон», але, на щастя, нiде не оприлюднює його: слiдом за неправедним радянським судом, який влiпив «десятку» Марiї Сосюрi, свiй вердикт винiс найсправедливiший Божий суд — Сталiн помер, Мешика розстрiляли, Марiя достроково повернулася iз заслання.

Аж от уже й колеги по перу скликають позачерговий пленум Спiлки письменникiв України i виголошують зовсiм iншi промови:

— Марно критикували Сосюру за вiрш «Любiть Україну», — каже голова Спiлки Олександр Корнiйчук. — Нiчого ворожого в цьому вiршi немає, це патрiотичний вияв душi поета.

І Малишко також сказав, що «марно били ми Сосюру, доволi й того, що до нас його калiчив Каганович».

А далi й усi iншi члени Спiлки проникливими промовами спокутували свою провину.

«І я од радостi все простив, — зазначає розчулений Володимир Сосюра, — i те, що кричав на мене Корнiйчук, i те, що писав про мене Малишко в «Радянськiй Українi», i всiм-всiм дезорiєнтованим братам, що били мене так, що аж серце гуло од ударiв. Ви ж знаєте, як у нас умiють бити».
Я всiм прощаю i всiх люблю».

P. S. Володимир Миколайович Сосюра народився на Донбасi, його дитин­ство та юнiсть пройшли в Дебальцевому, Лисичанську, друкуватися почав у Бахмутському часописi «Вiльна думка», тобто тих мiстах, якi сьогоднi лунають у бойових зведеннях.

І це якнайкраще пiдкреслює українське походження названих мiст i Донеччини в цiлому. Тож любiть Україну, шановнi мешканцi Донеччини, вклонайтеся Великому Українцю Володимиру Сосюрi, пам’ятник якому височiє в українському Лисичанську.

Джерело