Трагедія радянських військовополонених у нацистському полоні почалася влітку 1941 року, коли червоноармійці, яких застав зненацька напад нацистської Німеччини на Радянський Союз, масово здавалися у полон. За кілька місяців у полоні опинилося 3, 5 млн солдатів, серед яких було чимало українців. 16 серпня 1941 року наказом №270 усі, хто здався в полон, вважалися дезертирами, а їхні рідні, як родичі зрадника, могли бути репресованмми. Таким чином, більше трьох мільйонів чоловіків і жінок опинилися між Сціллою і Харібдою двох тоталітаризмів.

Зазвичай їх утримували у окремих таборах для військовополонених — шталагах та офлагах. Але вже восени 1941 року їх поступово почали переводити у “звичайні” концтабори — так Бухенвальд і Маутхаузен перетворилися на концтабори  з найбільшою відсотковою частиною військовополонених червоноармійців. Але особливо жахлива доля очікувала тих, хто потрапив в Аушвіц.

У вересні 1941 року у Аушвіц привезли 450 радянських військовополонених, серед яких були і українці — переважно поранених і хворих. Їм призначалася доля піддослідних кроликів у випробуваннях смертельної дії газу “циклону Б”. 22 вересня 1941 року всередину вщерть набитої людьми кімнати висипали гранули “циклону”. Комендант Аушвіцу Рудольф Гесс стверджував, що вбитих було 900: ” Коли вкидали газ, кілька бранців крикнуло: “Газ!”, після чого було чути голосний рев і в’язні навалилися на двері зсередини. Одначе двері витримали. Приміщення відкрили і провітрили тільки через кілька годин.”

Ось що побачила команда носіїв тіл, яка в ніч з 22 на 23 вересня знищувала сліди “експерименту”: “Відкрилися тяжкі двері карного блоку. Внизу було душно, гаряче і смерділо трупом. Всі камери були відкриті, а в них збиті в одну масу навстоячки, побачили тіла загазованих… Витягали їх по одному на коридор. Тяжко було порозривати зліплені між собою тіла…

Чим глибше, тим тяжче було витягати тіла, які виглядали просто жахливо. Стиснуті в двох камерах, хоч мертві, залишалися в тих самих позиціях, в яких залишалися два дні тому. Їхні обличчя посиніли аж до чорноти. Широко відкриті очі майже вилазили з орбіт, крізь розхилені губи вивалювалися язики, вишкірені зуби надавали їм несамовитого вигляду”.

7 жовтня 1941 року в Аушвіц привезли 2014 радянських військовополонених зі шталагу 308 у Нойгаммері ам Квеє. Уже в день прибуття загинуло 5 бранців.  Відразу ж після прибуття до концтабору в’язням наказували роздягнутися і в якості дезінфекції повністю зануритися у ємності з дезинфекційною рідиною, після чого їх гнали до бараків у виділеній для них частині табору.

Звідтоді в Аушвіц почали систематично привозити радянських військовополонених. Протягом наступних двох днів привезено ще 2145 полонених і тільки тоді почали будувати окремий підтабір для військовополонених. Він являв собою відокремлені від основного табору і неопалювані бараки, додатково відгороджені  колючим дротом.

14 жовтня 1941 року з того ж таки шталагу 308 привезено ще 900 військовополонених, 19 жовтня — ще майже дві тисячі. Наступна “партія”, всього 986 бранців, була привезена 20 жовтня, ще 1908 осіб — 25 жовтня. Таким чином на початку листопада у підтаборі опинилося майже 14 тисяч в’язнів.

У перших числах листопада до табору прибула спеціальна комісія гестапо під керівництвом начальника відділу гестапо у Катовіцах Мюллера. Її завданням було розсортувати мешканців підтабору для полонених відповідно до особливого наказу від 17 липня 1941 року, який регулював поведінку з радянськими військовополоненими.

Наслідком її роботи був поділ всіх полонених на чотири категорії: “фанатичних комуністів”, яких нарахували близько трьохсот, “політично підозрілі”, яких знайшлося близько семисот, “не підозрілі політично” — закономірно, їх виявилося найбільше, 8 тисяч, та “підходящі для перевиховання” — близько тридцяти.

Втім, це “сортування”  не надто вплинуло на долю нещасних – до весни 1942 року не дожив майже ніхто. Полонені, серед яких чимало було поранених та хворих, опинилися у жахливій ситуації. Їх утримували в холодних бараках, практично не годували, про лікування навіть не йшлося, за найменшу провину жорстоко били. Нічого дивного, що бідолахи гинули десятками і сотнями — 29 жовтня табірна бюрократія зафіксувала смерть 161 полоненого, наступного дня  – 186. Ще живих, але вже виснажених, добивали киями,  До квітня 1942 року, коли спеціальний підтабір припинить своє існування, у живих залишиться ледве 800 — з майже 15 тисяч.

Все, що від них залишилося — це так звані “крігсгефангенесгефтлінгскарте”, що у перекладі означає “карта ув’язненого військовополоненого”. У цей невеликий за розмірами документ вносилися особисті дані полоненого, військове звання, рід військ, місце полону, інформація про родичів, яких належало сповістити у разі потреби, а також — причина смерті.

У цій графі  фігуруюють різного роду запалення, сердечні удари, флегмони та подібне, тоді як насправді хворих замість лікування вбивали ін’єкцією фенолу, а просто ослаблих — добивали киями. Крім того, нещасних не оминув тиф, епідемія якого у Аушвіці була майже постійним явищем.

За словами Петра Мірчука, ув’язненого в Аушвіці члена ОУН (б), “Їх приміщено в окремих бараках і піддано загостреному режимові “СК” (карних компаній): їх держано цілу зиму  1941 — 1942 року без будь-якої обуви, без шапок і плащів, заставляючи перед апелем робити карну руханку і тоді спітнілим стояти на струнко кілька годин на морозі. Не диво, що вже в лютім 1942 р. їх залишилось живими лише 800 чоловіка…”  

З цих же карток стає зрозумілим, що основна маса полонених потрапили у полон під час захоплення нацистами Києва — у багатьох картках місцем полону значаться Київ. Бориспіль та містечка і села неподалік Києва. Симптоматичні також дати — середина вересня, до 24 числа включно, тобто  якраз період безпосередньо перед взяттям Києва нацистами.

Вік — між двадцятьма і сорокома роками, переважна більшість — селяни з Київської, Житомирської та Вінницької області. Хоча попадалися і кримські татари та азербайджанці, народжені в Україні.

Інколи картки проливають світло на загадкові історії. Серед загиблих тієї страшної зими є Максим Слабошпицький (номер R – 4386), родом з того ж села, що і знаний письменник та громадський діяч Михайло Слабошпицький; Федір Петлюра, народжений на хуторі під Полтавою у травні 1907 року; Микола Малишко, народжений у Обухові  -тому самому, що й поет Андрій Малишко. Усі ці троє в’язнів цілком можуть бути родичами відомих в українській історії людей.

Втім, найбільше історій трагічних. Окрім безкінечної трагедії загибелі молодих чоловіків, трапляються і випадки загибелі кількох рідних братів — наприклад, у грудні 1941 року загинули з різницею у один день два рідні брати  – Дмитро та Микита Пилипчуки з Житомирщини. Олексій та Григорій Дерев’янки з Кіровоградщини загинули, відповідно, 12 та 14 грудня 1941 року. На фоні жахливого танцю смерті одиниці тих, хто вижив, як харків’янин Сергій Шульженко чи виходець з Дніпропетровщини Яків Полторак, виглядають справжніми щасливчиками.

…Теоретично військовоплоненим мав би вважатися і вояк Української Повстанської армії Василь Іваник “Фортуна”, який опинився в Аушвіці восени 1943 року. У полон він потрапив беззбройним і пораненим – це його і врятувало, бо захоплених зі зброєю партизанів окупанти розстрілювали на місці.

Тому Василь Іваник потрапив до Аушвіцу: “Ці друзі були в УПА…Вони недавно прибули до табору й можуть нам розказати багато цікавих новин…” Разом з іншими в’язнями Василь Іваник пережив “марш смерті” з Аущвіцу до Маутхаузена, а після війни написав спогади про перебування в Аушвіці.

Картки українських в’язнів Аушвіца також доступні на сайті Архіву визвольного руху

Джерело