Актора, режисера та сценариста Івана Миколайчука називають душею українського поетичного кіно. Але, якщо чесно, жодне словосполучення не буде достатньо влучним, щоби розкрити всі сторони його таланту.

Іван дебютував як актор у 1964 році відразу у двох значущих фільмах. Він зіграв Тараса Шевченка у стрічці “Сон” (цей образ ще довго буде каноном для зображення Шевченка у кіно) та втілив Івана Палійчука в картині “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, з якої фактично запустився процес формування та розвитку українського поетичного кіно.

Далі на Миколайчука чекала слава секс-символа й націоналіста, найжаданішого та водночас найбільш неблагонадійного українського актора. На честь його дня народження, яке відзначають 15 червня, програмер фестивалю Миколайчук OPEN Алекс Малишенко розповідає для Суспільне Культура про чотири образи Івана Миколайчука.

Тарас Шевченко (“Сон”, 1964 рік)

У фільмі “Сон” зійшлися три таланти. Режисер Володимир Денисенко проторював нові шляхи у способах оповіді, яких доти не було в українському кіно. Сценарист Дмитро Павличко, імовірно, випробовував прозорливість цензорів. А Іван Миколайчук лише починав відточувати свій акторський арсенал, який уже був на чудовому рівні.

Разом у них вийшов незвичайний, сильний Шевченко, який у своїй антиклерикальній боротьбі, так поблажливо прийнятій цензурою, водночас виступив гуманістом і бунтарем. Зрештою, це той образ національного поета, до якого ми звикли, але який був незручний радянській пропаганді, – надто вже багато в ньому питомих рис українців.

Миколайчук тут уперше приміряє на себе вже знайомий із “міфології” образ, який завдяки йому оживає та набирає глибини. Дещо згодом такими стануть князь Володимир, козак Василь та інші “виписані” в літературі образи.

Філософ Фабіан (“Вавилон ХХ”, 1979 рік)

Філософ Фабіан, який є втіленням народної мудрості села Вавилон, мабуть, один із найпопулярніших образів Івана Миколайчука. Тут здається, що він грає себе – дещо цинічного та мудрого чоловіка, який вже знає, чого коштують 15 років роботи в радянському кіно. Це і заборони, і доноси, і навіть ризик для життя.

Утім, попри численні небезпеки, Фабіан залишається добрим та вірним своїй землі. Тут можна побачити ще одну пряму паралель на самого Миколайчука, який ніколи не зраджував рідної землі та традицій, за що був колись названий націоналістом.

Миколайчук тут відкриває грані свого комедійного таланту, так нечасто затребувані раніше. Але, судячи зі сценарію “Небилиці про Івана”, який розповідає про такого собі хитрого чоловіка-трикстера, чи з його новел, про які розповідає в музеї-садибі Миколайчука його племінник Михайло, гумор був важливим елементом його життя.

Григір Корчак (“Така пізня, така тепла осінь”, 1981 рік)

Зовнішність Миколайчука та його харизма зробили з нього справжнього секс-символа українського кіно. Колись йому навіть заборонили грати Ореста Дзвонаря (“Білий птах з чорною ознакою”) – члена УПА-ОУН(б), а відповідно, й антирадянського елемента, мотивуючи це тим, що негідник не може бути настільки привабливим.

Загалом у Миколайчука чимало ролей, де в нього закохуються, чи де він є своєрідним файним парубком. Одна з них – це роль Григіра Корчака у “Такій пізній, такій теплій осені”, але вона має певні відмінності. За сюжетом, Григір перебуває у центрі тяжіння двох жінок – Орисі Руснак (Галина Сулима) та її суперниці (Наталія Сумська). Але якщо друга ладна зробити все заради коханого, то Орися веде гру за своїми правилами. Це вносить тріщину в образ звабливця, яку зараз ми можемо трактувати як критику маскулінності.

Саме ця вразливість, помножена на звабливість, робить героя Миколайчука ще цікавішим та привабливішим. Відтак – закарбовує сильний образ Івана Миколайчука.

Григорій Громов (“Комісари”, 1971 рік)

Миколайчуку нерідко діставалися ролі позитивних радянських персонажів, на кшталт комісарів чи солдатів. Але поки радянська пропаганда намагалася змусити харизму актора працювати на себе, той використовував це як можливість повправлятися в акторській майстерності та створити нешаблонний образ.

Його героя, Григорія Громова, описують як людину зі загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Це ті якості, які, ймовірно, можна було приписати й самому Миколайчуку. Втім, він тут не просто грає себе, а все це здобрює психологізмом.

Так у його руках “залізні” пропагандистські образи плавилися й захоплювали глядачів та глядачок, але найголовніше – показували людський бік репресивної машини. Це розмивало “роботичність” та жахливість системи, адже людське значно легше побороти, ніж тоталітарне.

Джерело