Ми з України: Давид Бурлюк – один із засновників сучасного футуризму.  Як художник Давид Бурлюк став Головою Земної кулі, підкорив світ — і до скону залишився українцем.

Майбутній митець світового масштабу, що народився 21 липня 1882 року в Харківській губернії, завзято малював з дитинства — з другого класу вже мав прізвисько «художник». Вважав себе нащадком запорожців і хана Батия, через що й назвався потім «татарсько-запорізьким футуристом» (у руській літописній традиції монголів називали «татарами»). Вчився в Одеській художній школі, де створював по пів десятка етюдів на день, потім у Мюнхені й Парижі. В 1900-х стався перехід від Бурлюка — відчайдушного реаліста до імпресіоніста, неопримітивіста, а потім і до футуриста, засновника групи кубофутуристів-будетлян «Гілея», що здійснив власну — мистецьку — революцію на теренах Російської імперії. Перші книги футуристів було надруковано в Херсоні й Каховці – потужна енергетика картин Бурлюка вкорінена там само, у «Геродотовій Гілеї»: половецькі кам’яні баби, скіфські степи й розписи на давній кераміці живили його творчість.

1907 року потрапив до москви – і там фактично став першим артменеджером: організовував виставки, проводив поетичні вечори, відкривав молоді таланти й нескінченно епатував публіку. 1912 року у співавторстві з Маяковським, Хлєбниковим, Кручених проголосив скандальний маніфест «Ляпас громадському смаку», де автори задекларували, що «футуризм є новим світовідчуттям», і пообіцяли викинути «з пароплава сучасності Пушкіна, Достоєвського, Толстого».

За наступні кілька років Бурлюк разом з Каменським і Маяковським утнув у Києві атракцію в міському театрі з підвішеним догори дриґом над сценою роялем, а також став Головою Земної кулі в утопічному товаристві Хлєбникова. Нарешті, 1918 року разом з Маяковським зіграв у фільмі «Не для грошей народжений» і видав «декрет щодо культури на парканах», після чого власноруч прибив на вуличний паркан дві свої картини — пропагуючи в такий спосіб міську культуру.

Палко привітавши народну революцію, Бурлюк швидко розчарувався в комуністичних ідеалах. 1920 року він емігрував до Японії, де успішно влаштував кілька виставок, за два роки видав збірку «Сходження на Фудзі-сан» з близько 300 власними ілюстраціями, а ще навчив японців лінориту – мистецтву ритування на лінолеумі. Після тріумфу в Японії вирішує стати першим футуристом США й виїжджає туди назавжди, вклавши майже всі зароблені кошти. Футуризм доводиться адаптовувати до американських реалій, але Бурлюк дає собі раду і з цим – публіка сприймає його й іменує «американським Ван Гогом». Згодом відкрив приватну мистецьку галерею, своє видавництво, де випускав журнал Color and Rhyme (1930–1960). Водночас у срср залишився «зрадником і втікачем»: коли Давид Бурлюк на запрошення Лілі Брік приїхав у 1956 році до музею Маяковського, у грандіозній експозиції не знайшов жодної згадки про себе: все було цензуровано.

Дотепний і талановитий у найрізноманітніших сферах мистецтва, Бурлюк охоче мандрував і плідно працював як художник, ставлячи понад будь-які догми індивідуальність митця. Ще в Мюнхені 20-річний Давид епатував публіку, виходячи на променад у валянках і кожусі. Замість втраченого в дитинстві ока вставив собі скляний протез і зробив його частиною екстравагантного образу. На світ цим оком Бурлюк «поглядав» через лорнет — ще той містифікатор, митець вигадав, що антикварний предмет належав маршалу Наполеона. За іншою легендою художника, саме відсутність ока впливала на його сприйняття дійсності та спонукала до малювання картин, що скидалися на вітражі. Любив носити строкаті штани й часто підмальовував щоку – був сам справжнім витвором мистецтва та найкращою рекламою собі. Футуристичний грим, до слова, відсилав до козацької епохи: фото Бурлюка зі стилізованим конем на щоці є одним з найвідоміших.

Картини Давида Бурлюка зберігаються в артпросторах у всьому світі. У грудні 2007 року на Sothbey’s його роботу «В церкві» продали за 650 тис. доларів. Загалом художник написав тисячі картин (імовірно, 30 000 разом з ілюстраціями), частина з них — на українську тематику: «Запорожці в поході», «Козак Мамай», «Святослав». Згадував сам: «1915-го я намалював картину „Святослав“. Мій колорит глибоко національ­ний. Жовтогарячі, зелено-жовті, червоні, сині тони б’ють ніагарами з-під мого пензля… Призахідне сонце, що переможно торжествує пилом золотим, оранжевими й лимонними, червоними виблисками. Жити… Жити…».  І проголошував до останнього: «Україна була і є моєю Батьківщиною. Там кістки моїх предків – вільних козаків, які билися за славу і волю. Україна в моїй особі має свого найвідданішого сина».

Джерело