Перед вами — уривок зі спогадів Віктора Кравченка, українця, талановитого інженера, якому вдалося залишитися живим після розгортання репресій у СРСР за часів Сталіна. Він був членом комуністичної партії, який вірив, що СРСР може стати країною щасливого майбутнього, однак вчасно зрозумів, що таке тоталітарний режим, повсюдна брехня та системне винищення тих, хто чинив спротив злочинній системі. Віктору Кравченку вдалося втекти і за кілька років написати книжку яка сколихнула весь західний світ.

“Історична правда” публікує уривок з книги спогадів Віктора Кравченка “Я вибрав свободу”, що виходять друком у видавництві “Смролоскип”

Через парткомітет інституту мене викликали до обкому партії. Мета: мобілізація партійних бригад для роботи на селі.

Близько вісімдесяти людей зібралися в актовому залі, переважно молодь. Деяких з них я пізнав по партійній роботі останніми роками. Усі ми були напружені, дехто не приховував свого занепокоєння.

Нас посилали до сільських районів допомогти збору зернових і прискорити фінальну стадію жнив. Але ми відчували, ніби нас посилають у вир кривавої війни, і поводилися відповідно.

Товариш Хатаєвич, член ЦК партії, виступив із промовою. Вона лише посилила нашу нервозність. Ми сподівалися почути “технічну” промову про сільське господарство та сільську економіку. Замість цього ми почули палкий заклик іти вперед і битися на кшталт “зроби або помри”.

— Товариші,— сказав він,— ви їдете до села на місяць чи шість тижнів. Дніпропетровська область відстає. Партія і товариш Сталін наказали нам завершити колективізацію до весни, а вже кінець літа, і ми ще не виконали цього завдання.

Місцеве сільське керівництво потребує вливання більшовицької сталі. Ось чому ми посилаємо вас. Ви повинні приступити до виконання своїх обов’язків з відчуттям суворої партійної відповідальності, без скиглення та гнилого лібералізму.

Викиньте свій буржуазний гуманізм у вікно і дійте як більшовики, гідні товариша Сталіна. Бийте куркульський елемент, хоч би де він піднімав голову.

Це війна, це — або ми, або вони! Останній залишок прогнилого капіталістичного сільського господарства має бути знищений за будь-яку ціну!

По-друге, товариші, конче потрібно виконати державний план постачання зернових. Куркулі і навіть середняки та незаможні селяни не віддають свого зерна. Вони саботують партійну політику. А сільське керівництво інколи виявляє нерішучість і слабкість.

Ваше завдання — дістати зерно за будь-яку ціну. Викачати його в них, хоч би де воно було заховано, у печах, під ліжками, у льохах чи закопане в городах. Завдяки вам, партійним бригадам, село має зрозуміти, що означає більшовицька твердість.

Ми мусимо знайти зерно, і ви його знайдете. Це потребуватиме вашої ініціативи і чекістського духу. Не бійтеся вживати крайніх заходів. Партія твердо стоїть за вами, товариш Сталін очікує цього від вас. Це смертельна боротьба; краще зробити забагато, аніж замало.

Третім важливим завданням є завершення обмолоту зерна, ремонту реманенту, плугів, тракторів, жаток та іншого обладнання. Класова боротьба на селі загострюється. У нас нема часу на перебірливість чи гнилу сентиментальність.

Куркульські елементи маскуються і просочуються до колгоспів, аби саботувати роботу і забивати худобу. Що вимагається від вас — це більшовицька пильність, непримиренність і мужність. Я впевнений, що ви виконаєте доручення партії і директиви нашого улюбленого вождя.

Останні слова, в яких звучала прихована погроза, потонули в покірних оплесках.

— Чи є запитання? Все зрозуміло?

Запитань не було.

— Тоді почекайте тут. Незабаром вас викличуть поодинці до товариша Бродського.

Я спитав самого себе: “Невже це всі вказівки, які ми отримаємо? Чи можна очікувати, аби багато студентів і промислових робітників вирішили величезні економічні та політичні проблеми села через просте застосування “більшовицької твердості”? Як можна такій групі, що складається з молоді й людей, більшість з яких не розуміється на сільських проблемах, доручити вирішувати долю сотень тисяч селян?”

Ніби підслухавши мої думки, юнак праворуч від мене сказав тихим голосом:

— Товаришу Кравченко, думаю, що ми отримаємо подальші інструкції, я маю на увазі, у практичному плані.

— Не знаю,— сказав я. Я впізнав його, він був студентом інституту, але це все, що я знав про нього. Я не мав наміру розпочинати застосовувати “більшовицьку твердість”, втягнувшись у “небезпечну” дискусію з незнайомцем.

— Розумієте, товаришу,— вів він далі,— я ніколи не жив на селі. Я нічого не знаю про сільське життя і не маю жодного уявлення, як підійти до тих великих завдань, які окреслив секретар. Але ясно, що ми заплатимо партквитками і, може, головою, якщо не впораємося.

Я був роздратований. Чи парубок неймовірно наївний, подумав я, чи він намагається спровокувати мене на необережне висловлювання. —

Вибачте,— сказав я, не намагаючись приховати свого роздратування,— але ви мали нагоду поставити запитання.

— Це правда. Тільки всі заплескали в долоні, і мені забракло сміливості сказати, що мені нічого не зрозуміло. Я знаю вас з інституту, товаришу Кравченко, і довіряю вам. Якби я міг би потрапити у вашу бригаду, то почувався би краще.

Я глянув прямо йому у вічі й раптом засоромився своїх сумнівів. Його переживання видавалися справжніми. Хоча він був лише на кілька років молодший за мене, він мав щось від маленького хлопчика, захищеного від життя.

– Я не проти, якщо ви зможете це зробити,— сказав я,— хоча думаю, що нас вже розподілили.

— Я спробую,— відповів він, усміхаючись уже сміливіше.— Мене звати Цвєтков, Сергій Олексійович.

Він відійшов. Через кілька хвилин мене викликали до кабінету товариша Бродського. За великим столом сидів чоловік міцної статури з густою чуприною темного волосся.

— Товаришу Кравченко,— сказав він одразу,— ви знаєте щось про село?

— Я жив у сільській комуні кілька років під час громадянської війни. До того ж у 1920–1921 роках я прослухав кілька курсів у сільськогосподарському училищі.

— Чудово! Бо так мало бригадирів відрізняють пшеницю від бур’яну.

Він натиснув на ґудзик дзвоника, і двоє інших чоловіків зайшли до кабінету. Один із них був студент Цвєтков, що сором’язливо всміхався на знак свого успіху. Другий був чоловік близько сорока років, якого я не знав.

— Потисніть один одному руки,— сказав товариш Бродський.— Працюватимете трійкою разом. Їдете до села Підгородне. Ви, товаришу Кравченко, будете очолювати завершення молотьби, а також відповідатимете за наведення ладу з усім реманентом і машинами.

Ви, товаришу Цвєтков, разом із товаришем Аршиновим завершите колективізацію і збирання зерна. Але обидва діятиме під керівництвом товариша Аршинова.

Він очолюватиме трійку. Він не лише старий партієць, а й має досвід роботи в прокуратурі. Це все. Пройдіть у кінець залу й отримайте свої мандати і гроші.

Аршинов був огрядний чоловік, невисокий на зріст, з чисто поголеною головою та рябим, як старий мармур, обличчям. Між його лобом і рештою голови не існувало демаркаційної лінії. Пласке обличчя Аршинова здавалося трохи поза фокусом, ніби за викривленим склом, а очі були просто розрізами на площині. Загальне враження складалося явно неприємне.

Вийшовши з кабінету, Аршинов наказав нам принести теплий одяг, харчі, які ми зможемо купити, “і, звісно, — додав він,— револьвер”. Після того як ми домовилися зустрітися в залі очікування на вокзалі наступного дня, Аршинов пішов в один бік, а ми з Цвєтковим — у протилежний.

Цвєтков, либонь, був людиною, яка не могла не ділитися своїми враженнями.

— Вікторе Андрійовичу,— сказав він,— правду кажучи, наш шеф не припав мені до серця. Може, я помиляюся, але в мене відчуття, що нам із ним буде важко.

— Не говоріть дурниць, товаришу Цвєтков. Чому ми маємо розпочинати з упередження проти товариша, якого ми зовсім не знаємо? Він може виявитися цілком порядною людиною. Вочевидь, партія довіряє йому; принаймні те, що ми можемо зробити, це також йому довіряти. Головне, не починати справу з програшним настроєм.

Коли я говорив це, то розумів, що швидше заспокоюю сам себе, аніж мого супутника.

— А навіщо нам потрібні револьвери? — наполягав він.— Я не думаю відбирати зерно силою. Ленін сказав, що колективне господарство — це добровільна спілка, і Сталін говорив те саме багато разів. Лише днями я читав…

— Послухайте, Цвєтков! Не ображайтеся на мою відвертість, але ви справді говорите дивні речі. Я маю всі підстави думати, що ви надзвичайно наївна людина, або вас приставили до мене.

— О боже! Яка страшна думка! — вигукнув він з жахом у голосі, що змусило мене пошкодувати про свою відвертість.— Впевнений, що ви зрозумієте, як помилилися щодо мене і навіть щодо моєї наївності. Я добре розумію серйозність завдань перед нами.

Ось чому я здивований, що нам не дали більш чіткої практичної інформації. Я росіянин і син росіянина. Я ніколи не був провокатором і не зміг би, навіть якби існувала загроза життю. Як жахливо, що люди підозрюють одне одного в шпигунстві і провокаціях…

Потім, ніби його щось надихнуло, він додав:

— Зайдіть до мене і познайомтеся з моєю родиною. Я мешкаю лише в кількох кварталах звідси.

Його ідея виявилася слушною. Знайомство з батьками Цвєткова, атмосфера їхньої скромної оселі усунули останні сумніви щодо його порядності, хоча посилили моє враження щодо його слабкості й недосвідченості.

Батько Цвєткова був підстаркуватий чоловік в окулярах, з невеличкою гострою борідкою. Його мати була тендітна маленька жінка, сива і добра.

Обоє вони були схожі на персонажів із дореволюційної книжки, дивно не зіпсовані насильством цих переповнених подіями років. Вони ніби жили у приватному світі, який не можна було легко зруйнувати зовнішнім злом.

Видавалося майже неймовірним, що старший Цвєтков був членом партії з дореволюційним стажем. Було також приємно, що росіянин, який був справді “гарною” людиною у старомодному і майже забутому сенсі цього слова, залишився членом партії.

— Але, Сергію,— дорікнула синові Цвєткова,— чому ти нам не сказав, що їдеш на село? Я чула жахливі речі…

— Ні, ні, люба,— заперечив її чоловік,— усі ці розмови про жахи колективізації перебільшені. Не може бути все так погано, як говорять. Я сам старий член партії і погоджуюсь, що колективізація — це єдина надія вирішити наші аграрні проблеми.

Багато залежить від того, які саме люди виконують накази. Сподіваюсь, що ні ти, Сергію, ні товариш Кравченко не опустяться до скоєння неподобств. Я переконаний, що партія цього не хоче.

Повернувшись додому, я розповів своїй родині про свою місію на селі.

…

Я лежав уже в ліжку, коли почув стукіт у двері. Увійшла моя мати.

— Вибач мені за вторгнення, Вітю,— сказала вона, сівши на край ліжка,— але у мене може не бути більше нагоди через поспіх твого від’їзду завтра. Знаю, що проблеми селян непокоять тебе і не одного тебе. Будь ласка, залишайся спокійним і приготуйся до того, що ти можеш побачити.

Також пам’ятай, що один район — це ще не показник. Мені би дуже не хотілось, аби одне сумне переживання зруйнувало твоє життя комуніста. Але знаю, що ти поліпшиш долю нещасних селян, наскільки зможеш.

— Дякую, мамо, і не хвилюйся за мене. Усе буде добре. Я знаю, що революція — це не розвага.

Джерело