17 жовтня 1936 року в Теліжинцях на Київщині народився автор «Балади про соняшник», «Думи про вчителя» і «Чорнобильської Мадонни».

Свій перший вірш Іван Драч опублікував у Тетіївській районній газеті ще 15-річним хлопцем, а перший серйозний його твір — «феєрична трагедія у двох частинах „Ніж у сонці“» — вийшов друком у «Літературній газеті» 1961 року. За рік з’явилася збірка «Соняшник», де яскравою метафорою було задекларовано взаємини поета й поезії: «Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником» («Балада про соняшник»).

Поетові не відразу вдалося дістати диплом про закінчення навчання на філологічному факультеті КНУ: через політичні погляди третьокурсника Драча відрахували з вишу, а поновився він дещо пізніше й уже на заочну форму. Далі вчився на Вищих сценарних курсах у москві (1963—1964). Ще з початку 1960-х Іван Драч підтримував зв’язки з дисидентами, а 1964 року був одним з підписантів заяви з вимогою пояснити причини арештів української інтелігенції. Цікаво, що сам Іван Драч не вважав себе дисидентом і не стидався слова «конформіст» — вважав, що йдеться про людину, яка знається на ситуації й робить те, що вважає за потрібне, аби отримати шанс діяти щодня. Коли йому закидали кон’юнктурність віршів на кшталт «Віра — це праця. Все інше — тля. Дихаю Леніним до останнього подиху» (1965) — щиро відповідав: «Це було моє життя, тому я від них не відмовляюся».

У 1986 році на з’їзді письменників Іван Драч першим поставив питання про голод 1932—1933 років в Україні. На I з’їзді Народного Руху України за перебудову в 1989 став його головою, а в 1992 році — співголовою разом з В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем. Тоді ж, у 1990-му, ще за союзу, мав мужність вийти з лав КПРС. Стверджував, що «дуже мало досяг» через політичні справи, які «мало дають поживної людської радості». І водночас — шкодував за нездійсненним у політиці: «коли я був головою Руху, треба було міцно триматися на тому всьому й політично воювати за Україну. Але я втомився від головування, остобісіла мені політика — і я повернувся знову в літературу й кіно». Іван Драч — автор 13 збірок поезії, кілька його творів покладено на музику. Перекладав вірші Поля Елюара, Гарсія Лорки, Назима Хікмета. У 1964—1974 роках працював на кіностудії Довженка — саме тоді написав сценарії до фільмів, які ввійшли до скарбниці українського кінематографа: «Криниця для спраглих» (1965), «Камінний хрест» (1968), «Іду до тебе» (1971), «Пропала грамота» (1972). Серед нагород поета — Шевченківська премія (1976, за збірку «Корінь і крона»), Державна премія срср (1983, за перекладену збірку «Зелена брама»). Його двічі номінували на Нобелівську премію з літератури (1967, 2018). Мав звання Герой України (2006).

Іван Драч повсякчас бачив непересічне в буденному й озвичайнював непересічне. Тільки він міг так оспівати абсолютно побутові речі: хліб, цибулину, випрані штани — чи розкрити «анатомію змійки». Його метафори вражають дотепер: «у соняшника були руки й ноги», «протуберанці сторч головою», «вийшов з радіо чорний лев». Незвичність форми, складність поетичної мови Драча направду видаються коштовним камінням, яке не дає простувати поетичною стежкою абияк, а привертає увагу до буденних явищ, зупиняє, аби краще їх роздивитися. Деякі ж із його віршів сьогодні видаються щонайменше пророцтвом…

Джерело