Іван Карпенко-Карий: гра долі

Аби говорити про корифея українського театру Івана Карпенка-Карого, треба згадати про все театральне мистецтво, яке своїм корінням сягає в глибоку давнину. Його найважливіші елементи існували вже в первісних обрядах. Таким, як ми його знаємо, театр зародився в Греції як частина релігійного обряду і це дало початок розвитку традиції. В Афінах перший театр збудували за 500 років до Р. Х.

На наших землях в епоху Київської Русі елементи театру були також пов’язані з церковними обрядами, а згодом учні київських Братської та Лаврської шкіл виставляли театралізовані видовища. Релігійного змісту драми інсценізували учні Львівської братської школи й Острозької академії. Одним із головних центрів театрального життя ХVII-ХVIII ст. була Києво-Могилянська академія, її професори були авторами драматичних творів, теоретиками театру, а студенти-бурсаки — акторами.
Перші театральні трупи народилися на Наддніпрянщині у XVIII ст. Пізніше в Києві (1806), Одесі (1809) та Полтаві (1810) з’являються перші театральні будівлі. Становлення класичної української драматургії пов’язане з іменами Івана Котляревського, котрий очолив театр у Полтаві, та Григорія Квітки-Основ’яненка. У другій половині XIX ст. в Україні поширився аматорський театральний масовий рух. В аматорських гуртках розпочинали свою діяльність драматурги і режисери М. Старицький, М. Кропивницький і Карпенко-Карий. Надзвичайно важливу культурно-освітню місію здійснював театр в Україні під час злочинних Валуївських, Емських та інших указів, які забороняли розвиток української літератури.

Серед театральних мистців пригадаймо титана театрального життя, яким став Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище — Тобілевич). Він народився 17 (29) вересня 1845 року в с. Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер — Кіровоградська область). В родині четверо з шести дітей херсонського землевласника Карпа Тобілевича стали двигуном розвитку театрального мистецтва в Україні. Це — Марія Садовська-Барілотті, Іван (сценічне псевдо — Карпенко-Карий), Микола (Садовський) і наймолодший — Панас (Саксаганський). Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Разом із ними однією з провідних зірок українського театру стала також геніальна Марія Заньковецька і К. Соленик, котрий виділявся неабияким талантом, а інколи перевищував навіть Щепкіна. Будучи патріотом України він категорично відмовився йти на службу до російського театру і таких була більшість.

Тодішні діячі театру були наділені, як то кажуть, талантом від Бога, і стали ядром культурно-освітнього життя в Україні. Їхня безмежно жертвенна посвята і прагнення підняти національну свідомість народу в урай важких політичних умовах російській займанщини заслуговує на дивовижний подив і повне людське признання. Ці діячі добре розуміли, що в епоху поневолення народу, можна його скріплювати та допомогти йому жити в національному дусі можливо через могутню діяльність у т. ч. театру. Театральна мова, добра дикція акторів у поєднанні з рухами, часто в супроводі з музикою є унікальним засобом за допомогою якого зміст твору доходить до глибин людської свідомості, зворушує почуття і розвиває та закріплює національну свідомість.

Згадаймо, що в Галичині українське театральне мистецтво пробудилося в 1830-1840 рр. серед вихованців Львівської духовної семінарії, де були трохи сприятливіші умови i його діяльністю зайнялася «Бесіда» та «Просвіта». Російська заборона ставити п’єси українською викликала в народі спротив і своєрідний бунт серед українських патріотів.

Про цей період у нашій історії геніально дослідила і описала Софія Тобілевич. Вона між іншим у своїх двох ґрунтовних дослідницьких книгах «Корифей українського театру — Карпенко-Карий» і «Мої стежки і зустрічі» напрочуд гарно й яскраво описала історію театру, політичну обстановку та розповіла про корінний родовід Тобілевичів — провідних діячів українського театру в той час. Крім цього, у своїх працях дала в доступній формі характеристику акторів: Івана Карпенка-Карого (1845-1907), Миколу Садовського (1856-1933), Панаса Садовського (1859-1940) та їхній сестрі Марії Садовській-Барілотті, згадала про Заньковецьку, Старицького, Лисенка та значну увагу відвела батькові українського театру Михайлові Кропивницькому (1840-1910), на честь котрого цього року перейменували місто Кіровоград.
З творів С. Тобілевич дізнаємося, що псевдонім «Карпенко-Карий» поєднується з іменем батька й улюбленим літературним персонажем Гнатом Карим — героєм п’єси Тараса Шевченка з «Назара Стодолі». Додаймо, що наш ювілянт походив із родини зубожілого дрібного шляхтича Карпа Адамовича, управителя поміщицького маєтку. Початкову освіту Іван здобував у Бобринецькому повітовому училищі, де після закінчення школи працював писарчуком у містечку Мала Виспа. 1864-го переїхав до Єлисаветграда, де став займатися театральним рухом, там і одружився. За активну проукраїнську діяльність 1884 року був заарештований і засланий до Новочеркаська. Там, відбуваючи своє ув’язнення, написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), став автором п’єс «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна» та «Мартим Боруля». 1886-го у Херсонесі вийшов перший «Збірник драматичних творів» Карпенка-Карого. 1887 року Іван отримав дозвіл на звільнення і повернувся з дружиною в Україну, оселився на хуторі на Єлисаветградщині. 1888-го Карпенко-Карий вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, в якій здобув широку славу та популярність. Згодом виступав у трупі іншого брата — Панаса Садовського. З 1890-го він — член товариства українських артистів і того ж року написав комедію «Сто тисяч», а 1899-го — історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену Гайдамаччині.

У 1900-1904 рр. створив власну трупу, написав п’єси «Хазяїн», «Суєта» і «Житейське море». Кім драматургії Іван займався акторством та режисурою за традиційним методом. На тлі цієї традиційної театральної діяльності, вже після смерті Івана Карпенка-Карого в українському театрі почав діяти десь із 1918-го театральний авангардний театр «Березіль», яким керували Лесь Курбас і Гнат Юра. За ними на театральній сцені з’явилася ціла плеяда талановитих акторів — А. Бучма, М. Крушельницька, Є. Добровольська, О. Сердюк, Н. Ужвій, Ю. Шумський і багато інших. Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість «Березіль» обстоював позиції авангардизму. З утворенням театру його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об’єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі 1925 року. Тут були вперше поставлені п’єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій» і «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»). Завдяки генію Леся Курбаса, котрий поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга та перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори В. Шекспіра, Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Ф. Шиллера і Ж. Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п’єс європейських драматургів.

Та, на превеликий жаль, злочинна комуністична система в рамах дикого погрому українства знищила передових українських діячів науки і літератури, а разом із ними розстріляла Л. Курбаса і його численних однодумців.

Годиться наголосити, що Карпенко-Карий в одній особі був взірцевим театральним діячем, взрізцевим чоловіком і добрим батьком для своїх дітей. Він дуже любив творчість Т. Шевченка, в п’єсі «Назар Стодоля» грав Назара, а його дружина Софія Тобілевич — Галю. На честь великого поета своїм дітям він дав імена героїв п’єси — Назар і Галя, а другу доньку назвав Ориною — іменем героїні з поеми «Невольник». 1906-го Карпенко-Карий занедужав і важко хворого вивезли на лікування в Берлін. Його творчий дух у театрі продовжував жити за допомогою акторів, котрих виховав. На завершення варто додати, що знаменитий рід Тобілевичів загалом, а Іван Карпенко-Карий зокрема, є династією театральних діячів, внесок якої в розвиток традиційного українського театрального мистецтва неможливо переоцінити.

Смертельна хвороба передчасно звела Івана Тобілевича в могилу. Помер він 15 вересня 1907 року в Берліні (Німеччина), згодом тіло великого українського драматурга перевезли в Україну та поховали на кладовищі поблизу рідного хутора на Кіровоградщині. Нехай пам’ять про Івана Карпенка-Карого живе у нас вічно!

Джерело

Невідомий Франко. Факти

Невідомий Франко. Факти Письменник і вчений володів надзвичайними екстрасенсорними здібностями, був першим українським професійним політиком, а також тримав удома справжній зоопарк. Про те, хто такий Іван Франко,...

Читати...
Ілюстрація життя померлого

Ілюстрація життя померлого

Ілюстрація життя померлої людини. Ми найкращим чином  проілюструємо життя померлої людини. Зберемо всю інформацію та зробимо оцифрування всіх наявних паперових фотографій і створимо єдину Галерею. Зробимо гарне...

Читати...

Подолання минулого

Подолання минулого Скоро настане час, коли вони ніби заворожені почнуть від малого до великого повторювати, що у всьому був винен лише Путін, а їх використовували, обманювали та...

Читати...