1622 – наказ царя Михайла з подачі Московського патріарха Філарета спалити в державі всі екземпляри надрукованого в Україні «Учительського Євангелія» К. Ставровецького
1690 – засудження та анафема Собору РПЦ на «київськінові книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, О. Радзівіловського та інших
1720 – указ Петра I про заборону друкарства українською мовою та про вилучення українських текстів із церковних книг
1729 – наказ Петра II переписати з української мови на російську всі укази та розпорядження
1763 – указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії
1769 – заборона Синоду на друк та використання українського букваря
1775 – руйнація Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях
1832 – реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах з перекладом на російську мову навчання
1847 — розгром Кирило-Мефодіївського братства та посилення жорстокого переслідування українсько їмови та культури, заборона кращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших
1862 – закриття безкоштовних недільних українських шкіл для дорослих у підросійській Україні
1863 – Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної та популярної освітньої літератури: «жодної окремої малоросійської мови не було і бути не може»
1864 – прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання мало проводитися тільки російською мовою
1870 – роз’яснення міністра освіти Росії Д.Толстого про те, що «кінцевою метою утворення всіх інородців незаперечно має бути обрусіння»
1876 ​​- Емський указ Олександра про заборону друкування та ввезення з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних уявлень та друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень
1881 – заборона викладання в народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою
1884 – заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях
1888 – указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах та хрещення українськими іменами.
1892 – заборона перекладати книги з російськоїмови на українську.
1895 – заборона Головного управління у справах друку видавати українські книжки для дітей.
1911 – постанова VII-го дворянського з’їзду в Москві про виключно російськомовну освіту та неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.
1914 – заборона відзначати 100-річний ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи II про заборону української преси
1914, 1916 – кампанії русифікації ЗахідноїУкраїни; заборону українського слова, освіти, церкви.
1925 – остаточне закриття українського «таємного» університету у Львові.
1926 – лист Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У із санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».
1933 – телеграма Сталіна про припинення “українізації”.
1938 — постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російсько їмови в школах національних республік та областей», відповідну постанову РНК УРСР та ЦК КП(б)У.
1947 – операція “Вісла”; розселення частини українців із етнічних українських земель «врозтіч» між поляками у Західній Польщі для прискорення їхнього ополячування.
1960-1980 – масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1970 – наказ про захист дисертацій лише російською мовою.
1972 – заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського у Полтаві.
1973 – заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського “Енеїда”.
1984 – початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплати вчителям російської мови порівняно з учителями української мови.
1989 – постанова ЦК КПРС про “законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”.
1990 – ухвалення Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.

Адже ще були червоний терор, Голодомор та масові репресії.

Протягом багатьох століть послідовна політика денаціоналізації та насильницької асиміляції українського народу була б неможлива без внесеної до свідомості мас настанов про існування старшого та молодшого братів. А чого тільки в одній родині не буває, правда? І все, що відбувається, підносилося, як внутрішня справа однієї великої країни, великої сім’ї, де старший братик по праву сильного зневажливо муштрує і третює молодшого, нав’язуючи йому свою волю та свої порядки.

Був такий міністр внутрішніх справ у царській Росії – Петро Валуєв. У 1876 році він сказав: “Жодної української мови не було, немає і бути не може”. Валуєв був автором знаменитого Валуєвського циркуляра, прийнятого у 1863 році, в якому йшлося про повне зупинення друкування українською мовою літератури релігійної, навчальної та призначеної для початкового читання. Бажання виморяти національну ідентичність сусіднього народу дійшло до того, що українською мовою заборонялося записувати українські народні пісні. Втім, на той час у Росії взагалі не говорили “українська мова”, повсюдно використовувався термін “малоросська говірка”. Циркуляр Валуєва отримав повне схвалення царських осіб, а сам Валуєв любив висловлюватися про “братів” більше за інших: “Більшість малоросів самі ґрунтовно доводять, що ніякої особливої​​ малоросійської мови небуло, немає і бути неможе, і що прислівник їх, уживаний простолюдом, єта сама російська мова, зіпсована впливом нею Польщі…”

А тепер перемістимося, наприклад, до 1926 року. Український письменник Олекса Слісаренко пише листа Максиму Горькому з проханням видати роман “Мати” українською мовою в Україні. Ось що відповідає йому старший братик, сидячи на острові Капрі: «Шановний Олексію Олександровичу (хоча, по-батькові Слісаренко було Андрійовичу), я категорично проти скорочення повісті „Мати“, мені здається, що й переклад цієї повісті на українську мову теж не потрібен. Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну й ту саму мету, не тільки стверджують відмінність прислівників — прагнуть зробити прислів’я «мовою» — але ще й пригнічують тих великоросів, які виявились меншістю в даному прислівнику».

Відповідь Горького викликала великий резонанс. Поет та письменник Микола Хвильовий навіть назвав Горького російським шовіністом. До речі, 1933 року український поет Хвильовий застрелився, загнаний і зацькований більшовиками. А холодної осені 1937 року в урочищі Сандармох кулею в потилицю було cтрачено Олексу Слісаренка. Тоді 3 листопада 1937 р. разом з ним було розстріляно понад сто представників української інтелігенції.

Це лише кілька невеликих штрихів до справжньої картини історичних взаємин двох країн. Таке колоніальне ставлення до України сягає корінням у глибину часів. Червоною ниткою проходить через царську Росію, потім імператорську, в СРСР досягає свого апогею і обертається масовим терором і геноцидом – Голодомором. Сучасна ж Росія, як ідейна та ментальна продовжувачка своїх попередників, нічим не відрізняється у своєму зарозумілому та колоніальном у погляді на сусідню країну.

2022 рік. Російська риторика щодо України просякнута ненавистю та загарбницьким передчуттям. З екранів російського ТБ уже 8-й рік поспіль ми невпинно чуємо про те, що Україна – фейкова країна, української мови немає, українського народу не існує. Не забуває пропагандистська машина в виправданні своїх імперських апетитів у багаття “братської” любові підкидати ще звинувачення у фашизмі та нацизмі. Скільки разів ми чули погрози дійти до Києва за два дні? Бомбити українські міста? Скільки разів із екранів політики, “журналісти”, діячі різного ступеня інтелектуальної убогості, як пиріг ділили територію України?

І ось Крим анексований, Донбас окупований, йде вже не локальна війна, а повномасштабна війна.

Джерело