Записні книжки Олександра Довженка – це не щоденник у стандартному розумінні цього слова – це молитва-розпач , це надсадно-тяжкі роздуми Майстра над мистецтвом, роздуми Патріота над долею України, роздуми Громадянина над майбутнім свого народу. Автор фіксує основні події свого особистого і творчого  життя, починаючи з періоду Другої світової війни і до завершення роботи над сценарієм «Поеми про море», – аж до 1956 року.

Тут знайшли відображення погляди митця на основні історичні події, свідком який  йому довелося стати: приєднання Західної України до СРСР, початок Другої світової, відступ армії і окупація України німецькими військами, звільнення нашої землі, післявоєнні роки, смерть Сталіна і подальші зміни в житті країни.

Саме сторінкам свого щоденника Олександр Довженко довіряв  свої сокровенні творчі задуми, розробки сценаріїв «Україна в огні», «Мічурін», оповідання і незавершений роман «Золоті ворота». Але головне, лише читаючи його записи-роздуми, ми бачимо справжню душу митця.

Друга світова: болюча правда

 Під час війни Олесандр Довженко працював військовим кореспондентом газети «Красная звезда». Він на власні очі бачив усі жахіття, що принесла на своїх чорних крилах Друга світова.

 Мабуть, саме війна і підштовнула його на ведення «Щоденника». Адже, своє ставлення до неї, до політики уряду та  фатальних промахів воєначальників митець міг довірити хіба що паперу: «Подумайте тільки, скільки людей загинуло і ще загине через дурнів, яким доручено історією кидати людей до бою…(запис від 12.06.1942).

З самого початку війни Довженко гірко вболівав за долю тих, хто залишився на зайнятій німцями території і кому нічим не міг зарадити. Мирне населення було кинуте радянською армією при відступі напризволяще, але після війни планувалося спитати за все і призначити винних якраз з числа мирного населення.

 Запис від 27 червня 1942 року: “Боже мій, скільки нещастя народу принесли наші тупоголові воєначальники і скільки ще принесуть! Вони будуть карать ні в чім не повинний народ за те, що не вміли командувати і тікали з орденами під хвостами у кобил.

 Каратимуть за те, що народ просто був під німцями і мусить якось жити, а не повісився увесь чи не був розстріляний німцями. Одним словом, не розстрілюйте ж багато, чортові німці, хай ще своїм трохи зостанеться, як говорив дядько, стоячи під кулями коло паркану».

 Під час відступу великі групи військовослужбовців потрапляли в оточення. В армії ніхто їм не давав інструкцій, що робити в такому випадку. Тому солдати квапилися якнайшвидше дістатися до рідного дому. А там уже були німці й вербували їх у поліцію, як це показав Довженко в “Україні в огні” на прикладі сина Хуторного.

 Було й по-іншому: свої ж розстрілювали тих, хто з трудом видерся з оточення, вважаючи їх зрадниками, а в страшному хаосі могли прибрати й мирних, неповнолітніх місцевих хлопців, яких запідозрили в дезертирстві з армії.

“Піймали парубка. Він так перелякався, йому так багато задали зразу запитань, він так розгубився, на нього так вороже дивилося багато сердитих очей і так навколо страшно клацала зброя, що в нього опустіла голова і не слухався язик, і він промовляв тільки кінчик запитань.

Признавайся, сволоч, ти дезертир?

Дезертир…- белькотів язик.

Ти прийшов шпіонить сюди, так?

Так, – говорив він, як у сні.

Він увесь час хотів плакать і всю силу потратив на те, щоб стримати плач, і не стямився, як його уже розстріляли і пішли далі. А прибігла мати і все життя буде тепер плакати і до смерті не взнає, за що ж його вбили свої люди”.

 Жінка — берегиня роду

 Довженко страждав від того, що німці пограбували Україну, вивізши не тільки зерно, паливо, пам’ятки культури, але найцінніше – людей, дітей для онімечування й роботи, дівчат для оздоровлення арійської нації.

 А українських жінок, що винесли на своїх плечах війну, він порівнює з давньоруською Ярославною, називає жінку хранителькою нації, красою землі нашої. Скільки горя, страждання, випробувань випало на їхню долю? А хто винен? Довженко звинувачує радянську систему.

 Багато писав Олександр Довженко про жінку, ту саму радянську колгоспницю чи робітницю, яку влада в обов’язках дорівняла до чоловіка. У 1941 році митець записав: «Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена. Коло Запоріжжя німці посилали по воду голих жінок до Дніпра, щоб наші не стріляли».

 Записи 1942 року: «Найстрашнішим під час відступу був плач жінок. Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач». «Будуть жінки України ще плакати літ тридцять».

 «Німці вибирають кращих дівчат. Кращих, розумніших, привітніших. Не горбатих же й не репаних. Сотні тисяч кращих продовжувачок нашого роду зникне з нашої землі і загине спаскуджене, забите, заслане в безповоротну даль. Буде лунати українська пісня недолі по всіх горах, по долинах, по всіх суворих і непривітних Українах».

 «У Білгороді вісімдесят процентів молодих жінок повиходили заміж за німців. Ми будемо їх карати за це. Ми не порвемо на собі волосся, не згоримо від сорому, не подумаєм над своїм убозтвом усправах виховання, ми розстріляємо зрадників і безбатченків, яких ми самі наплодили».

 “Я глибоко переконаний, що німці одружуються з нашими дівчатами згідно таємного наказу: убити ворожих солдатів і забрати в подружжя ворожих жінок… А найстрашніше – що дівчата не знають, що, виходячи заміж за німця, вони зраджують Батьківщину. Їх не учили Батьківщині – їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії””, “Я пригадав і ще одне оповідання… про два написи на стіні на станції, написані рукою однієї дівчини.

 Перший – коли її везли фашисти в рабство до Німеччини під час Великої світової війни, другий – коли везли її з фашистської Німеччини на вічне заслання в Сибір за те, що вона була в німецькій неволі.

 В обох написах вона прощалася з людьми і Батьківщиною, ідучи на безнадійну загибель”, і, нарешті страшне свідчення від 29 вересня 1943 про жорстокість і дикість власних визволителів: “…Під Мелітополем на фронті він був свідком явищ глибокообурливих і огидних. Він бачив, як наші визволителі нищили дівчат, що мали чи й не мали нещастя побути під німцями.

 У Харкові в перший день визволення одна комсомолка, що півроку не вилазила з льоху, нарешті вилізла, мов із могили. Надівши святкову сукню, а що могло бути більшим святом, вона вибігла на вулицю і кинулася з радісним привітанням до лейтенанта.

– Забирайся геть, німецька…! – гукнув на дівчатко визволитель, гордовито простуючи по тротуару”.

 Як видно з цих записів, Довженкове розуміння ролі жінки в суспільстві йшло врозріз із думкою партії. Митець не розумів за що, стільки горя та страждань випало на долі українських матерів, дружин, дочок та сестер. Не було місця українській жінці у радянській системі, бо вона — то душа України, а у Радянському Союзі не було душі, та й не могло бути.

Безбожне нищення історії

 Не лише укранський народ підлягав звірячому ставленню з боку влади, але і його історія та культура мали бути знищені. Адже, без них не було б власне і української нації, а саме цього прагнула радянська система.

 Олександр Довженко прекрасно розумів, що уряд України був ворожим і Україні, і її народові: “Я зневажаю уряд України за його скотиняче ставлення до культурних пам’ятників своєї старовини. У нього немає любові до народу” (запис, не позначений датою).

 І хоч Україна з останніх сил зберігає острівці своєї культури, на них ведеться наступ, за їх знищення нікого не судять, хіба що нагороджують. У записі за 21 вересня 1944 року є запис про ув’язнений музей, в якому з картини уважно дивився Іван Мазепа на Богдана Хмельницького.

 Цей музей в радянські часи вважався крамольним, сюди не пускали відвідувачів, а завідуючих систематично заарештовували й розстрілювали. Коли в перший день війни бомба поцілила у ґанок музею, секретар обкому не дозволив гасити історичні цінності, побоюючись, що люди побачать шедеври, усвідомлять своє історичне минуле, чого радянська влада не могла допустити.

 Довженко навіть робить величезний список тих архітектурних пам’яток, які знищені у Києві за часів радянської влади до війни і під час війни. У цих записах кожне слово дише болем: “За моїх часів у Києві зникли такі пам’ятки культури:

– Михайлівський монастир з церквою дванадцятого віку. Верхівка Ірининської церкви одинадцятого віку.

– Никольський собор, збудований Мазепою, – надзвичайної краси церква в стилі українського бароко. Дзвіниця цього монастиря.

– Київський братський монастир на Подолі. Знамените братство з Академією, звідки вийшли перші просвітителі Росії, де вчився був Ломоносов.

– Дзвіниця одинадцятого віку Кирилівського монастиря.

– Пам’ятник часів магдебурзького права на Подолі. Самсон, що роздирає лева.

– Києво-Печерська лавра — Успенський собор, геніальна за красою церква, рівної якій, може, ніде немає.

– Межигірський Запорозький Спас – монастир колишніх запорозьких козаків. Чимала кількість других церков старовинних на Подолі.

– Десятинна церква, Трьохсвятительська старовинна красива церква.

– Університет св. Володимира. Публічна бібліотека на вулиці Кірова.

– Хрещатик, Миколаївська, Мерингівська, Ольгинська, Енгельса, Прорізна і частина Пушкінської вулиці — архітектура XIX століття, що придавала місту особливий його власний стиль і наближала його до хороших європейських міст.

Одне слово, двадцятий вік помстився. Погуляв по слідах і дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, й одинадцятого. Зоставив биту цеглу, кам’яні коробочки, наякі противно дивитися, і покарбовану землю”.

 Далі Довженко натякає, що ці нищення – діло рук не диверсантів і не німців, а заплановані акції радянської системи, адже ж вціліли всі її творіння, в яких ні смаку, ні художньої цінності нема: “Не може ж хрещатицький нахабно-дурний універмаг, чи будинок ЦК, чи Раднаркому, чи КВО в Києві увійти в історію як позитивний знак епохи. Бо ім’я їм – позичене убозтво, претензійне й брутальне. Яка шкода, що найпотворніші будинки в Києві – будинок ЦК, Раднаркому, КВО, універмаг зосталися цілі….».

А ще раніше, у записі від З1 травня 1942 року, знаходимо явне звинувачення у руйнуванні: “Лавру Печерську зірвано мінами. “Зачем она?” Будуть мстить українському народу слідчі з трибуналів, будуть мстить всьому народу. Уже мстять”.

 Олександр  Довженко був свідком того, що ніхто не розпорядився переносити на нове місце архітектурні цінності сіл, які мали бути зруйновані з тих чи інших причин. Своє особисте майно селяни рятували, як уміли, власними руками розбирали будівлі й за власний кошт перевозили на нове місце. Церкви ж розтягали бульдозерами, хоч саме ці споруди мали найбільшу цінність, були збудовані ще козаками.

 Від споглядання такого варварства Довженко може волати про справедливість хіба що до Бога, у якого й сам не вірить: «Останній спогад про церкву. Мені шістдесят років. З п’ятнадцяти літ не вірю в Бога і відтоді не був у церкві. Але у селі Покровському я пошкодував, що Бога нема.

 Мені страшенно захотілося, щоб він з’явився хоча б на п’ять хвилин і, побачивши зруйнований негідниками пам’ятник давньої архітектури, споруджений на честь Його Божої Матері, покарав лютою смертю темних і підлих іуд, що скоїли цю мерзенну справу. Прощай, Покровське. Віри в неіснуючого Бога в тебе не зменшилося. Зменшилося краси».

 Довженко натякає, що нові села отримають нові убогі назви, щоб і сліду не залишилося від історії: «У цьому дурноватому селі знищили чудову камінну церкву, збудовану свого часу запорожцями. Церква на честь Покрови Богородиці. Звідси і назва села – Покровське. Йолопи церкву зруйнували. Залишилось ім’я. До імені йолопи ще не добралися».

 Споглядаючи за варварством та бездуховністю радянської системи, Олександр Довженко таки знайшов Бога.  У 1946 році він написав: «Я почав молитися Богу. Я не молився Йому тридцять сім років, майже не згадував Його. Я Його одкинув. …Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди ….

 Бог в людині. Він є або нема. Але повна його відсутність – се великий крок назад і вниз. В майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собі. До прекрасного. До безсмертного. І тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і скучного безрадісного будня».

 «Без вини винуваті»

Темі репресій Олександр Довженко присвятив не одну сторінку “Щоденника”. У тоталітарному суспільстві загрози бути заарештованим, безпідставно звинуваченим, катованим і розстріляним не міг уникнути ніхто. У тюрмі сиділи і дружини кращих друзів Сталіна, і членів уряду. Перед Другою світовою війною було репресовано найкращих воєначальників, чим зроблено неоціненну послугу Гітлеру.

 В записах за 28 листопада 1943 року знаходимо натяк на дикі катування чекістами маршала Костянтина Рокоссовського: “…У Рокоссовського перед війною були вибиті всі зуби. Хто їх вибив і за що, не знаю, а ходить тепер Рокоссовський з золотими вставними зубами.

 І ще про нього розповідають, що він не підписує смертних вироків, коли цього вимагають часом його фронтові судді і прокуратори. Він, очевидно, в своєму житті пересвідчивсь у чомусь вельми важливому”.

  У своїх записах Довженко акцентує на масових знищеннях ні в чому не повинних людей. І це при тому, що цілий світ знає, які втрати понесла Україна під час війни, під час довоєнних голодоморів і під час передвоєнних репресій.

 Запис від 6 вересня 1945 року: “Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю… Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році.

 Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни, з початку великої соціалістичної революції, вона втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік.

 За двадцять з чимось довоєнних років в ній не прибавилося населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню, так вельми жаждали боги. Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі.

 І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б “політично шкідливим”.

 Під прицілом

 Чи мала влада уявлення про те, що Олександр Довженко веде “Щоденник”. Безперечно! Таку людину тримали під лупою, не раз і не два, очевидно, робили й обшуки, не оприлюднюючи їх. Навіть у “Щоденнику” знаходимо запис про підісланих кадебістами висококваліфікованих спецпрацівників, які втиралися в довір’я до генія:”.. .

 Три роки ходив до мене в дім генерал С. під виглядом знайомого. На “ти” перейшов і, видно, людина добра була. Скільки він мені розповідав всіляких страхітливих речей про своє відомство, про свого шефа Берію.

 І потім одного разу раптом заявив: “Прощайте, я більше до Вас не прийду”. А Юлії Іполитівні (дружині Довженка — ред.) : «Я мав велику неприємність на службі. Лаврентій Павлович потребував від мене знищувальну доповідну про Довженка. Я сказав, що совість не дозволяє мені нічого, крім доброго, писати про нього. Тоді Берія грубо вилаяв мене». З тих пір я ніколи не бачив генерала” (запис від 18 липня 1954).

 Звичайно, надто чесному кадебістові пришилося сутужно, може, й розстріляли, але ж інші справлялися із завданнями бездоганно. Втім, вплив генія навіть на сексотів був позитивний. Довженко своєю щирістю теж умів “перевербовувати” на свою сторону.

 Український письменник Олександр Підсуха залишив такі свідчення: “Юлія Іполитівна Солнцева якось достовірно розповідала мені, що не раз рятували Олександра Петровича його земляки – двоє високих генералів ГПУ-НКВС (хоча, може, саме вони й були приставлені до нього від служби кремлівського деспота?)”.

 Кара гірша за смерть

Геній українського кінематографа болісно сприймає жорстоку критику повісті “Україна в огні”, що народилася із болісних страждань митця, народу, гірких втрат. Довженкові пощастило, його не заарештували, не розстріляли, але й жити спокійно не давали.

 Автор бачить страждання народу, трагедію всієї України. “Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні. Немає другої України. Немає!”.    Звичайно, такі слова і сама кіноповість не могли сподобатися Сталіну і він заборонив її для друку і постановки.

 Довженко був розбитий: «Заборона «України в огні» сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не знаходжу….Я написав оповідання чесно, отак, як воно ї і як бачу життя  і страждання мого народу. Я знаю: мене обвинувачуватимуть в націоналізмі і всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби і ревізію виховання молоді, яка зараз героїчно б’ється на всіх грізних історичних фронтах…

 У цьому оповіданні я якось напівсвідомо, себто цілковито органічно, заступивсь за народ свій, що несе тяжкі втрати на війні. Кому ж, як не мені , сказати було слово на захист, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею.…» (запис від 28.11.1943).

 За моральною розправою не забарилися й організаційні заходи — Довженка виведено зі складу комітетів і редколегій, вдруге звільнено з посади художнього керівника Київської кіностудії (вперше це сталося у 1941 році).

 А щоб дати йому можливість «виправитися», «покаятися» —назавжди вислано з України. Для нього це було найжорстокішим покаранням: «Я почуваю себе на грані катастрофи… так мені нестерпно тяжко на душі…

 Мене одцуралися всі. Вся Україна. Я в повному остракізмі, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Україна? Що ж я зробив таке? Яке зло? Кому? О прокляті, прокляті прикажчики, душителі, братовбивці! Ви замучили, нащо ви замучили мене?»

“ Доле, пошли мені силу. Дай мені мужність проливати на чужині кров мого серця, як благотворну росу. І усміхатися крізь сльози. Не спустош моєї душі. Дай простити усіх. Піднеси мій дух до високості прощення всіх отут, на чужині.

 Щоб не впав я у відчай, щоб не прокляв нікого, ні за що, щоб до самої своєї смерті проніс ніжну палку любов до найдорожчої в світі моєї батьківщини, до народу. Не одніми у мене творчості, все інше одніми, моя вкраїнська доле» (запис від 11.07.1945).

 Він проклинав Сталіна. Був у відчаї, йому  немовби душу вийняли з грудей: “Мені 48 років. Моєму серцю – 60. Воно зносилося від частого гніву і обурення, і туги… Мені хочеться вмерти. Мені здається, що я прожив уже все своє життя, немов ангели покинули мою душу”…

 “Я вмру в Москві, так і не побачивши України…” У цих рядках – весь Довженко, який щиро і віддано любить свою Батьківщину і розлука з нею гірша за смерть…

…Звичайно, це лише невилика кількість тих роздумів Олександра Довженка, що він залишив у своєму “Щоденнику”. Він розкриває нам  Довженка-людину, який тяжко страждав у цьому світі.  

 Це документ, у якому розкрито суть доби тоталітаризму, справжній звинувачувальний документ. Документ трагічний і вистражданий ,відверто-щирий і безкомпромісний. Це крик душі митця, роздуми про майбутнє й глибока любов до України. . Це пекучий клубок філософських роздумів, жорстоких розчарувань, болю, відчаю, протистояння і великої любові.

 Щоденники Довженка повною мірою зберегли живу, не притрушену пилом часу та історичної брехні душу митця і людини.  Довженкознавець Євген Сверстюк писав про митця: «Довженко мав дивовижний дар правдивості. Це кара Божа в епоху брехні». Цей дар правдивості вповні виявився у «Щоденнику».

Багато з піднятих Олександром Довженком питань болять нам сьогодні, як тоді боліли йому.  Після прочитання «Щоденників» митець багатьом, без сумніву, стане ближчим, зрозумілішим саме тому, що в них він відкриває нам живу стражденну людську душу.

 Читаючи ці строки, лють розривала душу, шановний читаче, і ми щиро раділи, що маємо можливість віднайти їх і поділитись із тобою. Бо кожен із нас має знати своє минуле, нехай, і таке жорстоке та знедолене. Але це та ціна, якою українці гартували свою волю до незалежності.

Джерело