22 квітня 1838р. Т. Г. Шевченка викупили з кріпацтва. Тоді йому було 24. У цьому велика заслуга не тільки тих людей, що турбувалися про його долю, а й самого Тараса. Якби він не мав іскри хисту і горіння до малярства, чи кого б торкнуло його кріпацьке життя.

   Уже 1835 року ім’я Шевченка зустрічаємо у колах Товариства заохочення художників. Зокрема у протоколі № 10 від 4 жовтня записано: «По рассмотрении рисунков постороннего ученика Шевченко, Комитет нашел оные заслуживающими похвалу и положил иметь его в виду на будущее время».
   У той час секретарем Товариства заохочення художників і членом його Комітету був конференц-секретар Академії мистецтв Василь Іванович Григорович. Шевченко у своїй автобіографії пише, що з В. І. Григоровичем його познайомив І. М. Сошенко 1837 року. 

Та з протоколу ясно, що знайомство Шевченка з Григоровичем відбулося значно раніше.
   У цьому випадку не можна применшувати участі В. І. Григоровича у подальшій долі Шевченка. Адже він першим побачив його малюнки, подані до Товариства заохочення художників, і той схвальний висновок у протокол занесений не без участі Григоровича. Він, знаний історик російського мистецтва, обіймав високу посаду в Товаристві і в Академії мистецтв, до того ж був українцем — уродженцем м. Пирятина Полтавської губернії, де жили давні козацькі традиції, українська гостинність, щирість і доброзичливість. Отже, Шевченко був для нього близьким земляком, ще й талановитим. В. І. Григорович допомагав не тільки Шевченкові, а й іншим молодим українським художникам, які навчалися в Петербурзі, а також сприяв розвитку мистецької освіти в Україні, зокрема розробив проект створення при Київському університеті філіалу Петербурзької академії мистецтв.   

У колі високих петербурзьких знайомих Шевченко відчував прихильне ставлення В. І. Григоровича до себе і відповідав йому щирою взаємністю. У листі від 28 грудня 1843 року з Яготина поет пише до свого покровителя: «Якраз на святвечір був я у Пирятині у старої матері вашої, батьку мій. Рада, дуже рада була старенька, спасибі їй. Тричі заставила мене прочитать вслух письмо, що ви писали». Василя Івановича Шевченко називає не інакше як «батьку мій рідний», «батечку мій», «батьку мій», що свідчить про глибоку шану, спорідненість Шевченка з Григоровичем. Себе ж Шевченко називає «сином», підкреслюючи близькість і щирість почуттів до свого старшого покровителя. Такий стиль письма може бути тільки між людьми, рідними серцем і душею. Адже, перебуваючи в Яготині, Шевченко спеціально їздив до Пирятина зустрітися з матір’ю Григоровича і передати їй листа від сина саме на святвечір, що для старенької було подвійною радістю. «Батечку мій! Пишіть до старої частенько, бо вона чита всяке письмо ваше, аж поки не получить другого, — повідомляв поет. — І це вся її радість. З плачем нарікає на меншого сина, що він до неї не їде. Перехрестила мене, поблагословила, і я пішов до брата вашого через улицю снідать, взявши у старенької цвіти оці. Навдивовижу і на радість вам посилаю, батьку мій». Квіти Шевченко передав В. І. Григоровичу через брата княжни Варвари Репніної, який із дружиною вирушав до Петербурга.
   Шевченко вирізнявся талантом маляра ще у класах Товариства заохочення художників, а потім став учнем самого Карла Брюллова. Потрапити в учні до такого великого й прославленого майстра було не під силу навіть синам іменитих батьків, якщо вони не мали іскри Божої. Для Шевченка перепусткою у класи Академії під опіку самого Карла Великого був талант.

   Одним із перших, хто помітив його хист, був Іван Максимович Сошенко, щирий українець із Богуслава на Київщині. Тоді він навчався в Академії мистецтв і, звернувши увагу на молодого художника, почав допомагати йому торувати дорогу до волі.
   Сошенко познайомив Тараса з Євгеном Гребінкою, письменником і педагогом. Євген Павлович брав діяльну участь у літературному житті Петербурга, співпрацював у багатьох журналах і збірниках. Створив гурток, який об’єднував українську мистецьку й літературну інтелігенцію. Гребінка був першим літературним учителем Шевченка ще до визволення з кріпацтва, давав йому читати твори Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ’яненка, Бодянського. «Все оте годувало і ростило поетичний талант Шевченка», — скаже автор хроніки про життя поета Олександр Кониський. У столиці Шевченкові таланило на добрих і чуйних людей, серед яких були і українські митці, і представники російської інтелігенції. Сошенко і Гребінка підтримували Тараса матеріально і морально, допомагали в самоосвіті, брали активну участь у викупі з кріпацтва. Завдяки своїм землякам-українцям Шевченко познайомився ще з одним пирятинцем, художником Аполлоном Мокрицьким, а також із російським художником, вихідцем із грецької колонії в Ніжині, мати якого була українкою, — Олексієм Венеціановим. Завдяки своїм землякам Сошенку, Гребінці, Григоровичу Шевченко увійшов у коло таких видатних митців, як Карл Павлович Брюллов, поет Василь Андрійович Жуковський, композитор і музичний діяч граф Михайло Вієльгорський. Карл Брюллов був на найвищій вершині своєї слави. Він погодився намалювати портрет наставника царських дітей і прославленого поета В. А. Жуковського, на той час єдиного «живого класика» російського письменства, а той погодився позувати, їздити на сеанси зі своєї квартири в Зимовому палаці. 

Дослідники-шевченкознавці пояснюють це тим, що про Шевченка вже говорили в Петербурзі як про винятково обдаровану людину, і сам Карл Брюллов переконався в цьому, коли 1837 року зацікавився малюнками Шевченка, який тоді ще був кріпаком Енгельгардта і наймитом маляра Ширяєва. Завдяки цьому знайомству він міг відвідувати зали Академії мистецтв і бути учнем Великого Карла. Саме Карл Брюллов першим пішов до П. В. Енгельгардта домовитись, аби той відпустив Тараса на волю в ім’я високих і гуманних ідей. Але пан, жадібний до грошей, не погодився на вмовляння знаменитого художника. Він загнув високу ціну за викуп: 2500 карбованців. Але Брюллов був не з тих, хто зупинявся на першому кроці. Він порадився зі своїми найближчими друзями В. А. Жуковським, В. І. Григоровичем. О. Г. Венеціановим, М. Ю. Вієльгорським і разом вирішили: Брюллов намалює портрет Жуковського і його розіграють у приватній лотереї. Роботу над портретом художник почав 2 квітня 1837 року. Та справа затяглася більше як на рік. Портрет призначався для приватної лотереї. Та про це стало відомо у царському палаці, де загорілися бажанням мати такий портрет у себе. Для лотереї було виготовлено 25 квитків по 100 карбованців кожний. Жуковського просто зобов’язали розіграти лотерею в палаці. Задумано — зроблено. 24 квітня 1838 року гофсмайстриня, вихователька царських дочок Ю. Ф. Баранова, запискою до секретаря цариці просила сплатити гроші за квитки лотереї. Цю справу в Центральному державному історичному архіві в Ленінграді знайшов відомий шевченкознавець Петро Володимирович Жур (нині покоїться на Багриновому кладовищі у с. Вишеньки Бориспільського району). Матеріали справи опублікували в газеті «Радянська Україна» від 7 жовтня 1962 року.

   Цариця заплатила за лотерейні квитки 400 крб., велика княжна Марія Олександрівна 300 крб., стільки ж заплатив наслідник царя Олександр Миколайович. Виграш дістався цариці. Отже, від царської сім’ї одержали 1000 крб. Цих грошей було недостатньо для викупу Шевченка — не вистачало ще 1500 крб. Сучасні байкарі й пасквілянти пишуть, що Шевченка викупили з кріпацтва за гроші царської сім’ї. Та звернімо увагу на той факт, що Шевченка викупили з кріпацтва 22 квітня 1838 року. Отже, відповідна сума була вручена панові Енгельгардту раніше, ніж царська сім’я спромоглася заплатити гроші за лотерейні квитки. 

Ось текст відпускної, підписаної поміщиком Енгельгардтом: «Тысяча восемьсот тридцять восьмого года, апреля двадцять второго дня, я, нижеподписавшийся, уволенный от службы гвардии полковник Павел Васильев сын Энгельгардт отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству после покойного родителя моего действительного тайного советника Василия Васильевича Энгельгардта, записанного по ревизии Киевской губернии, Звенигородського уезда в селе Кирилловке, до которого человека мне, Энгельгардту, и наследникам моим впредь дела нет и ни во что не вступаться, а волен он, Шевченко избрать себе род жизни какой пожелает». Підпис поміщика засвідчили В. Жуковський, К. Брюллов, М. Вієльгорський.
   Ініціатори викупу Шевченка змушені були розіграти другу лотерею «в домашньому колі». Для цього художнику П. Д. Бикову замовили копію з портрета Жуковського кисті Брюллова для наступного розиграшу «в домашньому колі». На жаль, сьогодні невідомо, хто входив у те «домашнє коло». Є підстави думати, що це були близькі друзі поета в Петербурзі. Вони й розіграли другу лотерею, про яку не згадується ні в шкільних підручниках, ні в численних дослідженнях і монографіях про Шевченка. Можна лише знайти свідчення участі в лотереї царської сім’ї. До речі, цариця Олександра Федорівна заплатила за лотерейні квитки 400 крб. лише 25 квітня 1838 року, коли Шевченко вже був на свободі. Отже, не за царські кошти його викупили з кріпацтва, а за гроші Шевченкових друзів. А царські кошти віддали тому, хто раніше заклав свої.
   До слова, 25 квітня 1838 року на квартирі Брюллова зійшлися А. Мокрицький, В. Жуковський, М. Вієльгорський і Т. Шевченко. У присутності цих осіб Жуковський вручив Тарасу документ, який свідчив про його свободу і збереження прав громадянства. Це був день невимовної радості Шевченкової душі.

  Художник Мокрицький у щоденнику записав: «Приємно було бачити цю сцену».
   Іван Сошенко того дня, працюючи над картиною євангеліста, почувши запах весни, відчинив вікно. «Раптом, — згадує він, — в кімнату мою через вікно стрибає Тарас, перекидає мого євангеліста, кидається до мене на шию і кричить: «Свобода! Свобода!» — «Чи не здурів ти, Тарасе?»
   А він все стрибає і кричить: «Свобода! Свобода!» Зрозумівши, в чому справа, я в свою чергу став душити його в обіймах і цілувати. Ця сцена закінчилась тим, що ми обидва розплакалися, як діти». Шляхом розіграшу двох лотерей поета викупили з кріпацтва. На згадку про 22 квітня 1838 року Шевченко присвятив В. А. Жуковському поему «Катерина», Є. П. Гребінці — баладу «Перебендя», В. І. Григоровичу — поему «Гайдамаки».

Джерело